Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Однієї ночі він здригнувся й похолов од раптового й нестерпного болю в глибині рота. Це несподіване й жахливе відчуття повторилося через кілька хвилин, потім іще раз перед світанком. Уранці Вільярі викликав візника й поїхав до зубної лікарні в Одинадцятому кварталі. Там йому вирвали кутній зуб. Під час цієї неприємної процедури він поводився не більш і не менш боягузливо, ніж інші.

Якось увечері, повертаючись із кінематографа, він відчув, що його штовхнули. Гнівно та обурено, з якоюсь таємною полегкістю, він обернувся до нахаби. Грубо вилаявся, а той у відповідь лише пробелькотів вибачення. Це був чоловік молодий, високий, темноволосий, і його супроводжувала жінка, схожа на німкеню; того вечора Вільярі знову й знову повторював собі, що ці люди йому незнайомі. Проте минуло не менш як чотири чи п’ять днів, перш ніж він наважився вийти на вулицю.

Серед книжок, які стояли на етажерці, була «Божественна комедія» з давнім коментарем Андреолі{474}. Спонукуваний не так цікавістю, як почуттям обов’язку, Вільярі почав читати цей великий твір. До обіду він прочитував одну пісню, а потім, у суворому порядку, примітки. Пекельні муки не здавалися йому ні неймовірними, ні надмірними, і він не думав про те, що Данте помістив би його в останній круг, де зуби Уґоліно без перерви гризуть потилицю Руджері.

Здавалося, що павичі на червоних шпалерах можуть спричинитися до жаских і кошмарних снів, але Вільярі ніколи не примарилася страхітлива альтанка, сплетена з живих павичів. Над ранок йому завжди снився сон однакового змісту, але з дещо різними подробицями. Двоє чоловіків і Вільярі заходили з револьверами до його кімнати, або нападали на нього на виході з кінематографа, або були, всі троє, тим незнайомцем, який його штовхнув, або з сумними обличчями чекали на нього в патіо й, здавалося, не впізнавали його. Наприкінці сну він діставав револьвер із шухляди столу (він і справді держав напоготові в тій шухляді заряджений револьвер) і стріляв у тих людей. Ляскіт пострілу його будив, але завжди це був сон, і в наступному сні напад на нього повторювався, і в наступному сні йому знову доводилося вбивати їх.

Одного туманного липневого ранку його розбудила присутність поруч людей (а не рипіння дверей, коли їх відчиняли). Високі в сутіні кімнати, дивно розмиті цією сутінню (у його кошмарних снах вони були окреслені чіткіше), насторожені, нерухомі й терплячі, з опущеними головами, так ніби вага зброї примушувала їх нахилитися, Алехандро Вільярі та якийсь незнайомець нарешті відшукали його. Він знаком попросив їх зачекати й повернувся обличчям до стіни, ніби знову збираючись заснути. Чи він зробив так, щоб розбудити співчуття в людей, які прийшли його вбити, чи тому, що набагато легше пережити жахливу подію, ніж без кінця уявляти її й чекати, чи — і це найімовірніше — для того, щоб убивці стали сном, як було вже стільки разів у цьому самому місці, в цей самий час?

Але надію на таке урвали постріли.

Людина на порозі

Біой Касарес привіз із Лондона дивний кинджал з трикутним лезом і руків’ям у формі Н, і наш друг Крістофер Дьюї з Британської Ради сказав, що така зброя досить поширена в Індостані. Сказавши це, він визнав за потрібне згадати й про те, що йому довелося там працювати, в період між двома війнами. (Ultra Auroram et Gangen[259], пригадую, сказав він латиною, переінакшивши вірш Ювенала{475}.) З історій, які він розповів того вечора, я наважуся запропонувати вашій увазі одну. Спробую переказати її дослівно: нехай убереже мене Аллах від спокуси додати до неї бодай якісь випадкові штрихи або підсилити, запозиченнями з Кіплінґа, екзотичний характер оповідання. Було б шкода втратити його стародавній і невибагливий присмак, либонь, подібний до присмаку оповідок «Тисячі й однієї ночі».

Точна географія подій, про які я хочу розповісти, важить мало. Зрештою, хто в Буенос-Айресі спроможний відчути різницю між такими назвами, як Амріцар або Удг? Отже, досить буде сказати, що в ті роки в одному мусульманському місті виникли заворушення й центральний уряд послав туди для наведення порядку одного сильного чоловіка. Це був шотландець зі славетного клану воїнів, він носив традицію насильства у себе в крові. Лише один раз довелося мені його бачити, але ніколи не забуду я те чорне волосся, випнуті вилиці, хижий ніс і чуттєвий рот, широкі плечі, могутню статуру вікінґа. Девід Александер Ґленкерн — так називатиму я його сьогодні у своїй оповіді — одним своїм виглядом, як мені здається, уселяв страх; вистачило повідомлення про його приїзд, аби заспокоїти місто. Та це не завадило йому вдатися до рішучих заходів і видати кілька суворих декретів. Минуло кілька років. Місто й округа жили в мирі; сикхи й мусульмани облишили давні чвари, аж раптом Ґленкерн зник. Природно, пішла чутка, що його викрали або вбили.

Я довідався про це від свого начальника, бо цензура була сувора й газети нічого не писали про зникнення Ґленкерна (наскільки мені пригадується, вони не прохопилися про це й словом). В одному прислів’ї говориться, що Індія більша, ніж цілий світ; Ґленкерн, хай і всемогутній у місті, куди його призначили наказом, який підписало високе начальство, був звичайним гвинтиком у трибах величезної імперської машини управління. Розслідування, яке провадила місцева поліція, ніяких результатів не дало. Мій начальник подумав, що приватної особи люди остерігатимуться менше, й вона зможе досягти більшого успіху. Й днів через три-чотири (відстані в Індії дуже великі) я без найменшої надії блукав вулицями загадкового міста, яке проковтнуло людину.

Я майже відразу відчув, що існує безконечно широка змова, яка має на меті приховати долю Ґленкерна. «У цьому місті немає жодної живої душі, — так думалося мені, — яка не знає цієї таємниці і яка не присяглася зберігати її». Більшість тих, до кого я звертався з розпитуваннями, демонстрували цілковиту необізнаність — вони не знали, хто такий Ґленкерн, ніколи його не бачили, ніколи про нього не чули. Інші, навпаки, бачили, як лише чверть години тому він розмовляв з таким-то, й навіть зголошувалися провести мене до будинку, в який ці двоє увійшли й у якому про них, звичайно ж, нічого не знали або який вони щойно покинули. Одному з таких безсоромних брехунів я врізав доброго ляпаса. Свідки цієї сцени розділили моє обурення і тут-таки вигадали нову брехню. Я нікому не вірив, але мусив вислуховувати їх. Одного вечора мені