Читати книгу - "Гра янгола"

Я вистрибнув із трамвая ще до зупинки й пішов попід мурами кладовища. Трамвай віддалився, наче корабель у тумані, і я прискорив ходу. Відчував і слухом, і нюхом, що собаки переслідують мене в темряві. Дійшовши до задньої частини кладовища, зупинився на розі вулички й наосліп кинув у них каменем. Почув голосне скавучання й шарудіння лап, що швидко віддалялися в ніч. Я увійшов у вуличку, радше у вузький прохід, затиснутий між муром і рядом майстерень, що виготовляли надгробки й стояли тут упритул одна до одної. Табличка «Санабре та сини» гойдалася у світлі ліхтаря, який відкидав метрів на тридцять запилюжений пучок світла кольору вохри. Я підійшов до дверей – радше то була ґратка, закріплена ланцюгами та іржавим висячим замком, і розтрощив його пострілом із револьвера.

Вітер, насичений морською селітрою, бо море було не більш як за сто метрів звідти, свистів, долітаючи сюди з кінця вулички, і поніс відлуння пострілу геть. Я відсунув убік ґратку й увійшов до майстерні «Санабре та сини». Відхилив завісу з темної тканини, яка затуляла вхід, щоб світло від ліхтаря проникало всередину. Далі видно було глибокий і вузький неф, населений мармуровими статуями, замороженими в темряві, з обличчями, вирізьбленими не більш як наполовину. Я ступив кілька кроків між святими дівами та мадоннами з немовлям на руках, білими дамами з мармуровими трояндами в руці, що дивилися в небо, і кам’яними блоками, на яких починали проступати обриси людських облич. Запах мармурового пилу витав у повітрі. У майстерні не було нікого, крім цих безіменних образів. Я вже хотів обернутися й вийти, коли побачив іще одну статую. Її рука вистромилася з-поза цілого вертепу інших на тлі завіси в глибині майстерні. Я повільно наблизився, і її силует відкривався мені сантиметр за сантиметром. Я зупинився й став роздивлятися цього великого світлого янгола, того самого, якого хазяїн носив на лацкані свого піджака і якого я знайшов на дні скрині у своєму кабінеті. Статуя була заввишки десь два з половиною метри, і, пильно придивившись до неї, я впізнав риси, а насамперед – усмішку. Біля її ніг лежала могильна плита, витесана з каменю, і я прочитав на ній напис:

Давид Мартін

1900–1930

Я всміхнувся. Якщо й було за що похвалити мого доброго друга Дієґо Марласку, то це за його почуття гумору та любов до сюрпризів. «Мені не слід дивуватися, – сказав я собі, – що у своєму щирому бажанні зробити все як годиться він захотів випередити обставини й приготуватися до сентиментального прощання зі мною». Я став навколішки біля могильної плити й погладив своє ім’я. Чиїсь легкі й розмірені кроки почулися за моєю спиною. Я обернувся й побачив знайоме обличчя. Хлопчик був у тому самому чорному костюмчику, що й кілька тижнів тому, коли йшов за мною на бульварі Борна.

– Сеньйора вас чекає, – сказав він.

Я кивнув головою й підвівся на ноги. Хлопчик узяв мене за руку.

– Не бійтеся, – сказав він, ведучи мене до виходу.

– Я не боюся, – промурмотів я.

Хлопчик повів мене в кінець вулички. Звідти можна було вгадати, де проходить лінія пляжу, схована за рядом напіврозвалених складів і крамничок та рештками товарного потяга, покинутого на занедбаній, зарослій бур’яном колії. Вагони були роз’їдені іржею, а локомотив перетворився на скелет із парових котлів, коліс та шатунів, що чекали остаточного розпаду.

Угорі крізь розколину в склепінні свинцевих хмар визирнув місяць. З моря між хвилями стриміли верхні частини затоплених вантажних суден, а перед пляжем Боґатель виднівся справжній осуарій з уламків старих рибальських човнів та каботажних суден, що їх шторми повикидали з моря на пісок. З протилежного боку, наче плащ зі шлаку, накинутий на плечі фортеці з індустріальної темряви, лежав великий квартал бараків і нетрищ Соморостро. Морський прибій обвалювався за кілька метрів від першої лінії халуп, стулених з очерету та дерева. Плюмажі з білого диму закручувалися в спіралі над дахами цього жалюгідного селища, що виростало між містом і морем, наче безкрайній смітник. Сморід від спалених відходів витав у повітрі. Ми заглибилися у вулички цього забутого міста, у проходи між будівлями, спорудженими з краденої цегли, глини та дерева, викинутого морськими припливами. Хлопчик повів мене в саму середину того міста, байдужий до недовірливих поглядів, якими проводжали нас місцеві жителі. Поденні заробітчани без поденної праці, цигани, яких виганяли з подібних таборів, розташованих на схилах гори Монтжуїк або перед братськими могилами кладовища Кан-Туніс, діти й старі люди, що втратили всі надії. Усі вони дивилися на мене з острахом. Ми проминали жінок невизначеного віку, що гріли на вогні воду або готували їжу в бляшаних посудинах перед своїми бараками, поки зупинилися перед спорудою бляклого білого кольору, біля дверей якої була дівчинка з обличчям старої бабусі, що кульгала на ногу, з’їдену поліомієлітом, і тягла цебро, у якому ворушилося щось слизьке й сіре. Вугрі. Хлопчик показав на двері.

– Це тут, – промовив він.

Я кинув останній погляд на небо. Місяць знову сховався за хмарами, і від моря насувалася завіса темряви.

Увійшов.

16

Вона мала обличчя, помальоване спогадами, і погляд, який міг належати як десятирічній дівчинці, так і столітній бабусі. Сиділа перед невеличким вогнем і споглядала, як танцює полум’я, у такому самому зачаруванні, з яким могла б дивитися на вогонь мала дитина. Її волосся мало колір попелу й було заплетене в косу. Вона мала струнку й строгу фігуру, її жести були скупими й розміреними. Була в білій сукні, з шовковою хусточкою на шиї. Вона приязно мені всміхнулася й показала на стілець, що стояв поруч із нею. Я сів. Хвилини зо дві ми мовчали, слухаючи, як потріскують жарини і як шумить морський прибій. У її присутності час, здавалося, уповільнився, і поспіх, який підштовхував мене доти, доки я підійшов до її дверей, розвіявся й зник. Подих вогню поступово проник у мене, і холод, що сковував мене всередині, розтопився в теплій атмосфері, що оточувала її. Лише тоді вона відвела очі від вогню й, узявши мене за руку, розтулила уста.

– Моя мати жила в цій хатині сорок п’ять років, – сказала вона. – Тоді цю оселю не можна було назвати навіть хатиною; це була халупа, стулена з очерету та тих решток, які залишає на березі моря приплив. І навіть тоді, коли вона здобула славу й могла б покинути це місце, вона не захотіла цього робити.