Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

сповнила свій обов’язок. А тепер розслабся. Ти священниця, а не

поліцейська.

— Мені знадобиться скафандр. Ти знаєш, де такий знайти?

Десь біля шлюзів?

— Ти сказилась, — похитала головою Тіллі. — Я нічим тобі не

можу помогти.

— Усе гаразд, — промовила Анна. — Я повернуся.

Розділ двадцять п’ятий. Голден

–Наомі, — повторив Голден. — Прийом. Прошу, прошу, відповідай.

Тиша в радіо немовби погрожувала. Міллер взяв паузу. Його

холодне обличчя немовби перепрошувало. Голден замислився, скільки інших людей раніше дивилося на Міллера й бачило той

самий вираз його обличчя. Здавалося, воно мало би спеціально

доповнювати слова «Сталася аварія» або «ДНК збігається

з вашим сином». Голден відчув, як у нього тремтять руки. Це не

мало жодного значення.

— «Росинант», Наомі, прийом!

— Це ще нічого не означає, — промовив Міллер. — Може, з нею

все гаразд, просто антена передавача вийшла з ладу. Або

зайнята і щось лагодить.

— Або вмирає по сантиметру. Мушу йти. Я маю до неї

вернутися, — промовив Голден.

Міллер похитав головою.

— У тебе піде більше часу на дорогу назад, аніж ти летів сюди.

Більше високої швидкості не буде. І поки ти повернешся, вона

й сама розбереться, в чому їй там потрібно було розібратись.

«Або буде мертва», — не став додавати Міллер. Голден

замислився, про що говорило те, що навіть маріонетка

протомолекули, детектив, зберігав удосталь помисливості

й змовчав про ймовірність загибелі всього екіпажу «Росі».

— Маю спробувати.

Міллер зітхнув. На якусь мить у його зіницях промайнув

голубий вогник, немовби в бездонних западинах його очей

плавали крихітні глибоководні рибки.

— Хочеш їй допомогти? Хочеш їм усім допомогти? Тоді гайда

зі мною. Негайно. А втечеш додому, і ми ніколи не дізнаємося, що сталось. Іншої нагоди вернутися сюди більше може і не бути.

Плюс, готовий битися об заклад, що твої товариші зараз там

саме перегруповуються і все ще з радістю відірвуть тобі руки-ноги, якщо спіймають.

Голдену здавалося, його навпіл рвуть дві версії його самого.

Може, там поранена Наомі. Може, вона там мертва. З Алексом

і Еймосом. Йому потрібно бути зараз з ними. І водночас його

інше спокійніше «я» розуміло, що Міллер правий. Уже запізно.

— Ти можеш повідомити станцію, що на борту цих кораблів є

люди, — промовив він. — Ти можеш попросити її про допомогу.

— А ще я можу сказати кругляку, що йому варто балотуватися

в генсеки. Хіба означає це, що він мене послухає? Усе це, —

Міллер обвів руками навколо темних стін, — воно дурне.

Прагматичне. Ніякої творчості або комплексної аналітики.

— Невже? — щиро здивувався Голден, у якому паніка й гнів

поступилися місцем допитливості. — Як так?

— Інколи краще, щоби деякі речі зберігали передбачуваність.

Адже нікому не хочеться, щоб станція раптом розжилася

власними невдалими ідеями. Слід поквапитися.

— Куди ми йдемо? — запитав Голден, переводячи подих. Надто

довго він залишався в невагомості й не займався фізичними

вправами. Тепер от погано переносив кардіонавантаження.

Небезпеки багатого й ледачого життя.

— Мені знадобиться твоя допомога, — промовив Міллер. —

Мені потрібен доступ… чорт, навіть не знаю. Вважай, ідеться про

архіви.

Голден відхекався, випростався й кивнув Міллеру, мовляв, можна продовжувати. Спускаючись пологим коридором, він

промовив:

— А хіба ти до них іще не підключився?

— Я про них знаю. Станція в режимі блокування і не дає мені

кореневого пароля. Мені треба, щоб ти мені його відкрив.

— Не впевнений, чи я можу зробити щось таке, чого не

вдається тобі, — промовив Голден. — Крім того, що я можу бути

чарівним співбесідником на застіллі, а ти — ні.

Міллер зупинився біля, здавалося, чергового тупика, торкнувся стіни, й відкрився схожий на діафрагму фотоапарата

портал. Махнув рукою Голдену, наказуючи йти вперед, рушив за

ним сам і зачинив за ними прохід. Вони опинилися в новому

великому залі, що згрубша мав восьмикутну форму, кожна грань

якої становила не менше вісімдесяти метрів завдовжки. Тут

знайшлося чимало цих комахоподібних механізмів, але жодної