Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Я ладна бути швачкою, служницею, нянькою, якщо не вдасться знайти якоїсь кращої роботи, — відповіла я.

— Гаразд, — досить холодно мовив Сент Джон. — Якщо таке ваше бажання, то я вам допоможу, вибравши для цього час і спосіб.

І знов узявся до книги, над якою сидів до цього. Невдовзі й я пішла, бо говорила так багато і сиділа так довго, що стала вже відчувати втому.

РОЗДІЛ XXX

Що більше я пізнавала мешканців Мургауса, то більше вони мені подобались. За кілька днів я настільки одужала, що могла вже сидіти цілий день, а часом і виходити на прогулянку. Я приєднувалася до Діани та Мері у всьому, що вони робили, розмовляла з ними, скільки вони хотіли, й допомагала їм, коли вони мені дозволяли. В цьому спілкуванні була якась життєдайна втіха — таку я вперше зазнала на своєму віку, — втіха, що виникала з цілковитої єдності смаків, почувань та переконань. Я любила читати те, що читали сестри; я була в захваті від того, що їм подобалось; я схилялася перед тим, що схвалювали вони. Вони любили свою відлюдну домівку. Мене теж зачарувала сіра, невеличка, старовинна будівля з низьким дахом, ґратчастими вікнами, пліснявими стінами, алеями, обсадженими старими ялинами, що всі похилилися через безперервні гірські вітри, та затінений тисами й падубами садок, де росли хіба що найневибагливіші квіти. Сестер вабила лісова рівнина довкола їхньої оселі, глибока долина, куди від їхніх воріт збігала кам'яниста стежка, яка спершу зміїлася між порослими папороттю горбами, а далі поміж кількома дикішими пасовиськами, що межували з вересовими пустищами і де паслася отара тутешніх сірих овець і ягнят з пухнастими, наче порослими мохом мордочками. Сестри, як я вже сказала, палко любили цей край. Я розуміла це почуття й цілком поділяла його. Я бачила чарівність цієї місцевості. Я відчувала святість її відлюддя, мої очі впивалися її горбастими обрисами, дивними барвами, що їх надали горам і долам мох, шипшина, заквітчані луки, блискуча папороть і сірі ґранітні скелі. Все це було для мене тим, що й для них — чистими й приємними джерелами радості. Буйний вітер і лагідний легіт, непогожі й гарні дні, досвіток і вечірній присмерк, місячні й захмарені ночі стали для мене такими ж привабливими, як і для них, зачаровували моє серце, як і їхні.

В домашньому житті ми ладнали так само добре. Вони були освіченіші й начитаніші за мене, та я завзято намагалась іти дорогою знання, яку вони протоптали перші. Я поглинала книжки, що їх вони мені давали читати, а потім з великою втіхою обговорювала з ними ввечері прочитане за день. Наші думки були схожі, погляди збігалися — одне слово, між нами була повна злагода.

В нашій трійці старшою і першою була Ліана. Фізично вона далеко мене переважала: була гарна й здорова, з неї таким струменем било життєве завзяття, що дивувало мене і вражало мою уяву. Я могла трохи поговорити на початку вечора, та коли спадав перший приплив бадьорості й жвавості, я охоче сідала на стільчику біля ніг Діани, поклавши їй голову на коліна, й слухала то її, то Мері, поки вони широко обговорювали предмет, який я ледь зачепила. Діана запропонувала навчати мене німецької мови. Я любила ті уроки і бачила, що роль учительки їй пасує й дає втіху; мені ж пасувала й давала не меншу втіху роль учениці. Наші натури доповнювали одна одну, наслідком була велика взаємна прихильність. Вони дізналися, що я малюю, і негайно ж запропонували мені свої олівці та скриньки з фарбами. Моє вміння, — єдине, чим я їх перевершувала, — вразило й зачарувало їх. Мері, бувало, сиділа й спостерігала годинами, як я малюю, потім захотіла навчитися сама, і з неї була слухняна, тямуща, ретельна учениця. Отак ми мали кожна своє діло і взаємно розважали одна одну, і дні збігали, як години, а тижні, як дні.

Що ж до містера Сент Джона, то близькість, яка так природно й швидко виникла між мною та його сестрами, не перекинулась на нього. Ми з ним і далі трималися на певній відстані одне від одного — частково тому, що він рідко бував удома, а здебільшого гаяв свій час, навідуючи хворих та бідняків своєї парафії, де оселі були розкидані далеко одна від одної. Здавалось, жодна негода не могла втримати його од тих пасторських обходів: в годину і в дощ, скінчивши своє ранкове читання, він звичайно надягав капелюха і в супроводі батькового старого пойнтера Карло ішов виконувати свою місію любові й обов'язку — достоту й не знаю, як він її називав. Іноді, коли день був уже геть непогожий, сестри намагалися його втримати. Тоді він одказував, скоріше з урочистою, аніж веселою усмішкою:

— Якщо вітрець або мряка спроможні відвернути мене від цих легких турбот, то чи ж готовий я до тієї великої мети, яку для себе визначив?

Діана та Мері тільки глибоко зітхали й поринали на якийсь час у сумні роздуми. Та, крім його частої відсутності, була ще одна перешкода для моєї з ним приязні: в його натурі було щось стримане, неуважне, навіть похмуре.

Ревний у виконанні своїх пасторських обов'язків, бездоганний у своєму житті та звичках, він начебто не мав того душевного спокою, того внутрішнього задоволення, що повинні бути винагородою кожного щирого християнина та діяльного людинолюбця. Часто ввечері, сидячи біля вікна за своїм столом, захаращеним книгами та паперами, він кидав читати або писати, спирався підборіддям на руку і поринав у якісь невідомі думки, видно було, що вони його хвилювали й бентежили: його очі починали якось особливо блищати, зіниці розширювались.

На мою думку, природа не була для нього тією скарбницею втіхи, що для його сестер. Якось, і тільки одного разу, він сказав при мені, як він глибоко відчуває дикі чари пагорбів та як він малим любив темний дах і замшілі стіни рідного дому. Одначе в його голосі й словах було більше похмурого, ніж радісного. Видно, він ніколи не блукав пустищами, не шукав їхньої заспокійливої тиші й не добачав там безлічі мирних утіх. А що він був мовчазний, то я не одразу змогла спізнати його розум. Я вперше склала собі думку про неабиякі його здібності, коли почула, як він виголошував