Читати книгу - "Теорія літератури"

В юності Шелі не спізнав злигоднів, тому не обставини власного життя і не спостереження за життям народним (навчаючись у закритій школі, він його просто не бачив), а книги визначили напрямок розвитку поета. Ще в Ітоні читання стародавніх, особливо Лукреція, привело його до думки про те, що Бога немає. Потім французька література Просвітництва привернула увагу не тільки до філософських, а й до соціальних проблем. І, нарешті, ідеї найбільшого критика суспільних установ Вільяма Ґодвіна, в яких з’єдналися Просвітництво XVIII з утопічним соціалізмом XIX віку, — «…по-справжньому думати й почувати я почав, тільки прочитавши „Політичну справедливість“, хоч з того часу мої почуття зробилися тривожнішими, боліснішими, живішими, і я став більше схилятися до дій, ніж до споглядання». Не Ітон і не Оксфорд, а самостійне вивчення ліберальної філософії та політекономії європейського Просвітництва — єдина школа Шелі; заповітів її він ніколи не зрадив.

Шелі володів вродженим почуттям справедливості та проникливим зором, спрямованим на сучасне йому життя. Страждання народу Англії та й інших народів, пригноблених чужоземними завойовниками чи своїми тиранами, засліплених фальшивою вірою, оберталися для нього джерелом нестерпної душевної муки. Він наївно мріяв одержати свій великий спадок (якого так і не дістав), щоб застосувати гроші на політичну боротьбу. В Нотинґемі він — свідок руху лудитів (на їх захист у палаті лордів виступив Байрон): «Я побачив злидні. Робітники голодують… В Нотінґем послано війська…» В Дубліні він намагається організувати асоціацію боротьби проти англійських поневолювачів, і ці сміливі задуми лякають самого Ґодвіна — духовного батька Шелі. Наполеона поет сприймає як особистого ворога: «Я його ненавиджу і зневажаю», — а видовище повоєнної руїни Франції його жахає.

Хоч би де був Шелі — на батьківщині чи за кордоном — він стежить за народними виступами англійських пролетарів. З листа до Байрона в Італію читаємо: «Весь суспільний розвиток там (в Англії. — С. П.) у загрозливому стані». Здається, криза от-от призведе до останнього бою між трудівниками і гнобителями, і Шелі напружено думає, якою повинна бути майбутня революція — мирною чи здійсненою шляхом повстання.

Життя Шелі було романтичнішим за найромантичніший міф. Драматичні перипетії цієї життєвої історії неймовірніші за сюжет роману. Він переймався ідеями, як почуттями, почуття ж його були запаморочливо гострими і водночас швидкоплинними. В 1811 р. з дівчиною «низького походження» Гарієт Вестбрук Шелі тікає до Шотландії. Після цього розрив з колом батьків став остаточним, але поквапливий перший шлюб виявився невдалим. В 1814 р. Шелі знову тікає, цього разу на континент, з юною Мері Ґодвін, дочкою філософа й письменника. Не розлучившись із першою дружиною, Шелі вступає в громадянський шлюб. З того часу вимовляти ім’я поета вважалося непристойним у «порядному товаристві».

Альтруїзм, непрактичність, безкорисливість, довірливість Шелі поєднував з наївним раціоналізмом, з чисто просвітительською вірою в те, що логікою розуму, самовдосконаленням можна перемогти зло й неправду, що істинне почуття справедливіше за будь-яку моральну догму. Наче Дон Кіхот, смішний надмірною чесністю і вразливістю, він спізнав розчарування в кумирах (серед них — Ґодвін), пережив самотність, найбільшу самотність художника, твори якого не знаходять ні широкого читача, ні належного поцінування. Журналісти, мов шпики, стежили за приватним життям поета. Щоб спростувати безсоромні наклепи, знадобилися довгі десятиліття. Самогубство першої дружини Шелі, в якому — це тепер доведено — не було його вини, стало глибоким потрясінням для поета. Ще більшим — вирок суду про позбавлення його права на виховання дітей від першого шлюбу. Приймаючи таке рішення, суд посилався на «аморалізм» поеми «Королева Маб» (1813). Пригнічений духовно і ослаблений фізично (легенева хвороба загрожувала перерости в туберкульоз), у 1818 р. Шелі назавжди покидає Англію і оселяється в Італії. Трохи раніше, у 1816 р., знеславлений тим самим «високоморальним» товариством, яке відкинуло Шелі, залишив вітчизну Байрон.

В Італії, що була «раєм для вигнанців» і пеклом для свого народу, були написані найкращі твори Шелі. Часом учені, схильні до систематизації мистецтва, виділяють італійський період творчості, називають його «зрілим», немов забуваючи, що в Італії поетові виповнилося тільки двадцять шість років. А 8 липня 1822 р., перед своїм тридцятиріччям, Шелі трагічно загинув під час морської прогулянки в затоці Спеція Середземного моря. Його тіло впізнали за томиком віршів Кітса, який знайшли в кишені. Поет був похований на старому протестантському цвинтарі в Римі неподалік від могили Кітса, який помер роком раніше. І лише на два роки пережив Байрон свого молодшого товариша й однодумця. Так майже одночасно зійшли з життєвої сцени представники другого покоління англійських романтиків — Джон Кітс, Персі Біші Шелі, Джордж Ґордон Байрон. Вони були ще дуже молоді, сповнені могутніх задумів, цілком звернені до майбутнього… Незакінченими залишилися їхні головні великі поеми — «Гіперіон» Кітса, «Дон Жуан» Байрона, «Тріумф життя» Шелі. Не довелося побачити Шелі й першого номера задуманого ним спільно з Байроном проґресивного журналу «Ліберал».

Шелі почав писати з дитинства. Його хлоп’ячі листи вражають ясністю стилю. Ще в Ітоні він написав два романи, перейнявшись жахами й химерами модної тоді готики. Далі пішли вірші, памфлети, статті, поеми, драми. Шелі працював легко, багато, швидко, часом недбало, наче поспішаючи, наче захлинаючись власними фантазіями, яких, очевидно, більше залишалося в його нестримній уяві, ніж на папері. Його могутній темперамент і сила обдаровання відповідали настроєві творення, диктованому революційною й динамічною його епохою. Він починав у 10-і роки XIX століття, коли ще не стала історією Велика французька революція, в якій Шелі не розчарувався, на відміну від більшості романтиків. Це був час наполеонівських війн і зародження небачених за масштабом національно-визвольних рухів європейських народів, час перших виступів англійського пролетаріату. Риси нової епохи, позитивні й неґативні, бачилися Шелі з пророчою ясністю. За сторіччя він визначив перспективу її розвитку в напрямку до соціальної революції. Юнаком він загорівся мрією про визволення від християнських догм, поставивши епіграфом до першої великої поеми слова Вольтера «розчавіть гадину», і ціле життя марив вільним майбутнім людства. Причому завжди прагнув не абстрактного, романтичного визволення однієї видатної особистості, а свободи мільйонів. Видіння майбутнього вперше з’явилися в юнацькій поемі «Королева Маб» (1813), потім повторювалися, деталізувалися, розгорталися в «Повстанні Ісламу» (1817), в драмі «Визволений Прометей» (1819), у ліриці. Нерідко Шелі відносять до письменників-утопістів.

Поема «Королева Маб» — ще не твір зрілого майстра, але й не учнівська спроба. В новому жанрі алегоричної, філософської поеми, революційної за змістом, у Шелі немає попередників. В літературну епоху, коли ламалися старі правила й еталони художності, він одразу виробив свій стиль, який