Читати книгу - "Дотик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тому коли сер Александр Кінрос реєстрував народження своєї онучки в міській канцелярії, він записав її ім’я як Доллі Кінрос. У пункті для батька він записав: «С. О’Доннел».
— Здається, Бог карає мене байстрюками, — сказав він Рубі, коли зайшов до неї по дорозі додому. Потім помовчав, знизав плечима і саркастично додав: — Не кажучи вже про дівчат.
Рубі взяла до уваги слова, сказані Александром по приїзді, і стала худнути, але не дуже швидко; позбавлена дівчачої еластичності, її шкіра обвисла під підборіддям і під очима, які знову почали визирати з-за пампушок-щік. Але її груди залишилися такими ж пружкими та стоячими, як, власне, і сідниці, спокусливі, як завжди. «Доколи ці мої принади будуть в нормі, я зможу його утримати, — подумала Рубі. — Але мої менструації стають усе скупішими, а волосся тоншає й випадає. Мине небагато часу, і я стану старою шкапою».
— Розкажи мені: що ти робив за кордоном, куди їздив? — спитала Рубі після любовних утіх, які, здавалося, сподобалися Александру не менше, аніж раніше. — Перед від’їздом ти був іще більш скритний, аніж зазвичай.
Він сів у ліжку, обхопив коліна руками і сперся на них підборіддям.
— Я їздив на пошуки, — відповів Александр після довгої паузи. — На пошуки Онорії Браун.
— І твої пошуки увінчалися успіхом? — спитала вона, і в роті у неї раптом пересохло.
— Ні. Я сподівався, що, можливо, запліднив її і що вона народила мені сина на отій стоакровій фермі в Індіані. Але сьогоднішні власники придбали її у попередніх власників, а ті — ще в інших… І ніхто з них не пам’ятав Онорії Браун. Тож я найняв приватного детектива з пінкертонівської агенції і наказав йому знайти її. Новини наздогнали мене в Англії. Вона вийшла заміж за якогось чолов’ягу і перебралася до Чикаго 1866 року, і дітей на той час у неї не було. Опісля з’явилися діти, але 1879 року вона померла, і її чоловік-удівець оженився вдруге рік по тому. Її діти розбіглися хто куди — мабуть, тому що не вподобали своєї мачухи. Коли детектив запитав мене, чи треба розшукати її дітей, я сказав, що не треба, і заплатив йому за роботу.
— Ох, Александре! — зітхнула Рубі. Вона встала з ліжка і надягнула халат з рюшами. — А чим ти іще займався?
— Я про це вже доповів письмово раді директорів, Рубі.
— Міг би й мені розповісти. — Коли вона заговорила знову, голос у неї злегка затремтів. — Ти нічого не чув про Лі?
— А, звісно, чув. — Александр почав вдягатися. — Він гарненько влаштувався, між іншим: роз’їжджає з візитами до своїх колишніх шкільних друзів по різних азійських краях. Якось я планував завезти плем’я індійців з передгір’я Гімалаїв на шахту в Цейлоні, але Лі вклинився першим і відправив цю братію на розвідку діамантів у лісах неподалік. Син місцевого раджі дуже допоміг Лі в тому, що забезпечив йому підтримку батька у цій оборудці — звісно, не за просто так. А за половину прибутків, що саме по собі не так уже й погано. Після цього Лі подався до Англії і зустрівся там з Модлінґом в Англійському банку — я бачу, для цих британських закладів не існує такого поняття, як пенсійний вік. Модлінґу зараз майже стільки років, скільки самому банку. Тепер він — член правління завдяки його роботі з підприємством «Апокаліпсис Ентерпрайз». Як і я, Лі зацікавився новими сталевими лінкорами, а особливо — їхніми двигунами. Є такий чоловік на ім’я Парсонс, який розробляє новий тип парового двигуна. Він називає його турбіною.
Тим часом Рубі закінчила свою зачіску; тепер вона тугіше збирала волосся, бо пересвідчилася, що таким чином шкіра на обличчі натягувалася і через це розгладжувалися дрібні зморшки.
— Здається, Александре, що Лі навмисне старається обійти тебе на самому фініші.
— Я не маю в цьому жодного сумніву, звісно, що старається! Але ти, напевне, про все це знаєш, Рубі. Він же тобі пише, не може не писати.
Рубі скорчила гримасу — чи то через те, що їй важко було втиснутися у плаття, чи то через Лі — Александр не був певен.
— Лі пише мені з регулярністю годинника, але буквально пару рядків, просто повідомляє, що перебирається з одного екзотичного місця в інше. Інколи мені здається, — задумливо додала Рубі, — що він страшенно не хоче, щоб йому нагадували про Кінрос. Завжди чекаю з надією, що він напише про свої заручини чи одруження, але поки що так і не дочекалася.
— Жінки, — цинічно сказав Александр, — у його руках — як піддатлива глина. — Він поглянув на Рубі й нахмурився. — Ти змінила стиль свого одягу, моя люба. Я відчуваю щось на кшталт ностальгії по отим твоїм пишним сатиновим нарядам.
Рубі поглянула на себе у велике дзеркало і скорчила міну, оцінивши свій одяг: плаття, що не діставало до підлоги, з досить широкою талією та закритою груддю. Просте і зі смаком скроєне, воно було зшите з шовкової тканини в рубчик, але мало отой жахливий брунатний колір, який щойно увійшов у моду.
— Любий мій, у моєму віці я виглядала б сміховинно в тому вбранні. До того ж ніхто вже не носить турнюрів, пера вийшли з моди, лінію шиї задрали аж під горло, а останнім писком моди є рукави типу «бараняча нога» — широкі біля плеча і вузькі біля зап’ястя. Огида бере! Окрім наймодніших вечірніх платтів, усе це шиється з шерсті, твіду, а також напівшовкової тканини в уточний рубчик. У результаті стара повія не може вдягатися як стара повія.
— На мою думку, — посміхнувся Александр, — жіноча мода є ознакою часу. Часи погані і стануть іще гіршими. Ми зараз переживаємо занепад торгівлі, який не обмежується лише нашими краями. Тому жінки і вдягаються скромніше, у тусклі кольори і напрочуд огидні капелюшки.
— З простими платтями та тусклими кольорами я ще можу змиритися, але з огидним капелюхом — ніколи, — мовила Рубі, беручі його під руку.
— Куди ти зібралася? — здивовано спитав Александр.
Вона кинула на нього нарочито безневинний погляд.
— Як куди? На гору, разом з тобою! Я з учорашнього дня ще не бачила Доллі. — Раптом Рубі зупинилася. — Ти послав вісточку Джейд про народження дитини?
— Елізабет послала, як тільки Доллі народилася.
— А це важко — передавати їй звістки?
— Неважко — якщо вони надходять
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дотик», після закриття браузера.