Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

- суб’єкт тлумачення лише розкриває зміст, дійсний обсяг волі законодавця та робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Наприклад, згідно з ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловіку на праві загальної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба і т. п.) самостійного заробітку (прибутку). Якщо тлумачити таку норму ізольовано від інших норм, то відповідно до буквального її тексту будь-яке майно, набуте під час шлюбу, є їх сумісною власністю. А якщо тлумачити таку норму у зв’язку з іншою нормою, то розуміння буде іншим і правильним — обмежувальним. Так, у пп. 2, 3 ст. 57 того ж кодексу вказано, що особистою приватною власністю дружини і чоловіка є речі індивідуального користування, у тому числі цінності, навіть тоді, коли вони були набуті за рахунок загальних засобів подружжя, а також премії, нагороди, які вона, він отримали за особисті заслуги. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виключної норми (ст. 57 СК України), яка робить виняток з більш загальної норми (ст. 60 СК України). У цьому застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно з ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України. Але текст ч. 3 ст. 7 названого Закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можливості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).

Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якого кодексу завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини КК України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але звернення до відповідних норм Загальної частини КК України та їх аналіз приводять до висновку про те, що суб’єктом даного злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини КК України.

Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або обмежувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поширювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення незавершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є винятком із загального правила.

Контрольні запитання

1. Поясніть, чим обумовлена необхідність тлумачення права?

2. Охарактеризуйте граматичний спосіб тлумачення норм права.

3. Чим відрізняються поняття «спосіб тлумачення» та «вид тлумачення»?

4. Охарактеризуйте офіційне тлумачення правових норм і вкажіть їх види.

5. Дайте визначення поняття «інтерпретаційний акт» та проаналізуйте його головні ознаки.

Частина шоста ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Розділ 26 Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина. Їх загальна характеристика

До загальних положень конституційного устрою суспільства і держави належить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина є складовими елементами правової сутності людини, що виявляється в її відносинах з іншими людьми, громадськими та політичними інститутами, державою.

Права людини виражають і гарантують певну міру (норму) її свободи і відповідальності, яка є формальною, оскільки не повинна залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань. У цьому сенсі німецький філософ К. Ясперс виокремлював три можливі типи соціальності і відповідно три способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об’єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє, формально- правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому. Формально-правова організація суспільства, як свідчить досвід економічно розвинутих країн, найбільш відповідає завданням індустріального та постіндустріального розвитку, оскільки спирається на загальну норму, що передбачає необхідність урахування інтересів автономних соціальних суб’єктів, досягнення соціального компромісу. Водночас права людини мають й свій власний зміст — свободу, що визнається вагомим надбанням для гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважаються головною ознакою правової держави, за якою остання відрізняється від іншої організації політичної влади, у тому числі заснованої лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим. Саме на фундаменті прав і свобод людини і громадянина засновуються та функціонують інститути правової, демократичної, соціальної держави, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку української державності. Утвердження прав і свобод людини і громадянина розглядається як один з найважливіших пріоритетів у діяльності органів державної влади, інших державно-правових інститутів та органів місцевого самоврядування.

Права людини виступають системотворчою засадою в процесі творення при розробленні окремих законів України, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші види соціальних відносин. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, усіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає їх зміст і понятійну структуру.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Розглянемо основні ознаки прав і свобод людини і громадянина.

1. Права людини — це її правові можливості (надбання).

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування (можливостей) індивіда у взаємовідносинах з іншими людьми, суспільством та державою, а тому є невід’ємною складовою його життєдіяльності як члена суспільства. За умов правової державності дана правова категорія набуває нової якості — юридичного блага, зміст якого