Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

ступив на вулицю Л’Еперон. І відчув, як на мене дивиться тисяча дівочих очей. Довелось удати, що загубився, і рятуватися втечею у бік бульвару Сен-Жермен. Потік ліцеїстів розсіявся. Я помітив її перед дверима ліцею, вона роззиралася навсібіч. А коли повернула голову в мій бік, я сховався за рогом будівлі. Вона подумає, що я ідіот: мені нема чого їй розповісти. Підійти я не наважувався. Коли вона підійде сюди, я з’явлюся, їй знадобиться час, щоб наблизитися. Я ризикнув виглянути. Вона рухалася в іншому напрямку. Я кинувся слідом, тричі швидко оббіг квартал по праву руку, майнув через Торговельний пасаж, піднявся вулицею Сен-Андре-диз-Ар. Я шукав її, але ніде не бачив. І почув її голос за спиною:

— Мішелю!

Вона спинилася перед вітриною магазину. Я задихався.

— Пізно вийшов.

— Рада тебе бачити.

Я не знав, що сказати. Вона мене випередила:

— Ти не зголоднів? Для мене пообідній перекус — то святе.

У хлібівні на вулиці Бюсі вона взяла равлик з родзинками. Схотіла, щоб я й собі купив. Це ж, напевне, найкращі у кварталі. Вона вкусила лише тричі — і булочки не стало.

Ми зайшли в «Бістро дю Марше», що на розі вулиці Сени. Прилаштувалися в залі. Замовили дві кави. Вона нахилилася і подала знак рукою. Я перехилився через столик.

— Помітив, хто сидить за прилавком?

— Не звернув уваги.

Я повернувся. Проглянув з десяток відвідувачів.

— В оксамитовій куртці та водолазці — це Антуан Блонден[177], — прошепотіла вона.

— Я його не знаю.

— А я думала, ти знавець французької літератури.

— Я такого не говорив, бо цікавлюся російськими авторами.

— І грецькими.

— Знаю Казандзакіса. Це все. З Блондена не читав нічого. Він хороший?

— Ти минулого року не дивився «Мавпу взимку»[178]?

— Я не особливо ходжу в кіно. Хіба до «Сінематеки». Мій товариш — кіномеханік на вулиці Шампольона. Я чекаю, доки фільми крутитимуть у його залі.

— А вчора тобі що найбільше сподобалось?

Капосне запитання. Варто було до нього підготуватися і приберегти хистку відповідь. Я увімкнув серйозну гримасу.

— Я ще не прочитав «Ранок». Ішов туди з російським другом, про якого згадував. Це він у тому тямить. Його цікавить, цікавлять… чаклуни, підозрюю.

— Алхімія, хочеш сказати.

— Так. Він цим захоплюється. Друкує фотографії. А ти, наче тебе це надихнуло?

— Тобі слід прочитати «Ранок» і журнал «Планета». Інакше ми не зможемо це обговорити.

— Я надзвичайно швидко читаю. До наступного тижня буде готово.

— Тобі знадобиться час, щоб її осмислити.

— Не хвилюйся, я читаю роман на 400 сторінок за два дні. І він залишається в пам’яті. Як підготовка до іспиту на бакалавра?

— Це табу.

— Та ну. Чому?

— Враження, що життя зводиться до атестату бакалавра, чи не так? Єдина й одностайна тема розмови, з ранку до вечора. Ненавиджу ровесників. Вони обмежені й нудні. Думають лише про батьків чи якесь там навчання. Здається, як прочиняться двері — їх винесе протягом.

— Ми однолітки.

— З тобою все інакше.

— Це правда, на бакалаврі я не схиблений.

— Мені він конче потрібний.

Вона помітила, що я не наважуюсь розпитати.

— Це обов’язково. Сімейні справи. Усе складно. А ти?

— З часу переходу до «А» класу все налагодилось. Обіцяю, більше про це не питатиму. Що ти тепер читаєш?

З кишені куртки вона вийняла зім’яту й пошарпану книжку. Простягнула мені.

— «На дорозі». Джек Керуак. Не знаю.

— Не може бути!

— Навіть не чув про неї.

— Тобі слід негайно його прочитати. Це Рембо нашого часу.

— Я не дуже добре розмовляю англійською. Ти можеш читати в оригіналі?

Вона навмання розгорнула книжку й переклала підкреслений уривок настільки природно, наче читала французькою:

— «Вони помчали разом вулицею, змітаючи все на початку свого шляху, все, що потім стало таким сумним і болісним, і марним. А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди для мене — божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, божеволіє заради спасіння, прагне всього і одразу, ті, хто ніколи не позіхає, не каже банальних речей, і палає, палає, палає, немов розкішні жовті римські свічки, розриваючись, як зорі, павуками світла, і в середині видно синій вибух і всі кричать “Ого-о-о!”»[179]

Вона згорнула книжку. Мовчала, витала десь далеко.

— Як гарно. Мені дуже подобається. Ти… ти американка?

— Моя мама ірландка. Вона вчителька англійської. Приїхала до Парижа на навчання й зустріла мого батька.

— Тобі пощастило. Ти отримаєш найвищий бал на іспиті… Все, більше не буду.

— Це була її настільна книжка. Вона розповідала про неї з захопленням. Тільки слухай. Це маніфест нового світу, інакший стиль життя, поза умовностями, упередженнями, матеріалізмом і курсом на збагачення. Ми оточуємо себе непотрібними й фальшивими благами, яких не так просто зректися. Треба перестрахуватися ще до того, як втрапиш у пастку.

— Ти мене переконала. Мені почати з «Ранку» чи «На дорозі»?

— Керуак може й зачекати. Його непросто читати. Це, імовірніше, стан свідомості. «Ранок» — ось це невідкладно.

— Я за нього візьмусь. З якого американського автора порадила б почати?

— Чому б і не Хемінгуей? Він був його духовний батько.

— Шкода, що він заподіяв собі смерть.

— Жартуєш? Його вбили!

— Хто?

— ФБР.

— Ти впевнена?

— Убивця достеменно невідомий. Це може бути ЦРУ.

— Ніхто про це не говорив!

— Це нормально. «Змова мовчання». Його треба було позбутися.

— Навіщо вони його вбили?

— Він їм заважав. Після смерті пресі не надали доступу до протоколу розтину.

— Якщо так, то це справжній скандал!

— Про це говорили зовсім трохи, потім переключилися на інше. Цивільне населення таке не цікавило. Вони перемогли. Хто вбив Кеннеді? І Освальда? А решту? Хемінгуей писав книжку про Кубу, неугодну уряду. Він нею жив. Цей рукопис щез!

Вона була така переконлива, що я не наполягав.

— Мішелю, маю сказати тобі щось важливе.

— Я слухаю.

— Не знаю, які там у тебе наміри, але між нами нічого не буде.

— Я не зовсім розумію.

— Між тобою і мною можлива тільки дружба. Якщо в тебе інші плани, краще я тобі скажу це зараз, щоб уникнути ймовірних непорозумінь. Усе має бути зрозуміло. Не зношу брехні.

— Мені просто подобається бути з тобою.

— Мені також.

— Ти вичитала це у твоєму гороскопі?

— Ні. До речі, тобі треба буде сказати мені твої день і годину народження. Одна моя подруга складе нашу натальну карту.

— Я не знаю, о котрій народився.

— Спитай у мами.

— Я не хочу знати своє майбутнє. Я хочу дізнатися