Читати книгу - "Диво"

зиму тричі, а тепер між ними розхлюпувалися каламутні бурхливі ручаї, пробудилися грузовиська, випустивши наверх мокрість; від Коснятина чуток не доходило, мабуть, готував він милу несподіванку князеві, десь, видно, вже перегрібався через море, везучи з собою наречену для Ярослава, а може, й не віз, може, все складеться не так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастіше звертався в мислях до головного свого діла, до задуманого а чи й не задуманого, бо якось ніби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця свого, тепер же міг би, щоправда, ще повинитися, та вже пізно було, все піднято й з одного, й з другого боку, наготовлено військо, а він сам теж зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лісами та болотами, князюючи в північній стороні, — не такий має розум, ще стрясатиме цілим світом, схиляться перед ним імператори й королі, темні й нездарні вбивці, розпусники, примітивні загарбники.

Відчував у собі стільки сили, що всьому світові міг би крикнути відважно й погордливо, як колись його дід Святослав, великий воїн: «Іду на ви!» Та й так, бач, крикнув і то — проти кого? Проти рідного батька!

Ждав тепла. Понаписував до братів своїх і родичів грамоти довірливі. Як то водилося в ромейських імператорів, зі звичаями яких гаразд був ознайомлений з грецьких книг Костянтина Багрянородного, Льва-філософа, придворного Філофія, звелів Золоторукому вирізьбити княжу золоту печать з зображенням Юрія-змієборця, і по тому взірцю роблено потім печаті свинцеві й золоті, які Ярослав сам дочіпляв до писаних власноручно на пергамені грамот. Звертався до братів своїх, що були в північних землях. Найперше до Бориса, який сів у Ростові на місці Ярославовім, і мав би в усьому слухати брата старшого й досвідченішого. Потім — Глібові в Муром, обіцяючи, якщо сяде на київськім столі, дати йому іншу волость, бо ж муромські язичники не пустили князя в город, і Гліб, одхилений, мусив од’їхати аж на дванадцять поприщ за річку Ішмо та й ждати там, сам не відаючи чого. Писано було й до Судислава, який сидів у Пскові під рукою в Ярослава і мав чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотів виставляти тут старшість, бо йшлося йому передовсім про те, щоб з’єднати навколо себе бодай половину братів,— тоді почувався б певніше. Не мав сумніву також, що відгукнеться на його грамоту й племінник Брячислав полоцький, який замінив свого батька Ізяслава, вмерлого надто рано й нагло, так що не набагато й пережив свою матір Рогніду.

Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з’явилися коло новгородських вимолів перші купецькі судна, роз’їхалися в усі кінці Ярославові нарочиті люди, Київ мовчав погрозливо, не було чуток і від Коснятина, дурне то було діло в такий час відсилати від себе посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в люті своїй згадав про Шуйцю, хотів бодай трохи відітхнути коло неї, але поїхав з мовчазним Ульвом, нікому не сказавши, в Задалля і з клятьбою повернувся через день, бо до двору під білими березами їх не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворітнього віконечка в башті, поцяцькованій, мов пряник, сміялася князеві просто в очі:

— А не велено пускати сюди нікого. Звідки прителющились, туди й відтютюрюйтесь.

Ульв зацікавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут ніколи, мабуть, десь у глибині своєї спокійної душі немало подивувався він отій нахабній крикусі, що посміла самого князя тримати перед ворітьми, але сидів собі на коні спокійно, ждав, чим воно все те обернеться.

— Я князь! — гукнув Ярослав, червоніючи на виду від такого приниження, коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милості бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило ніякого враження.

— Багато тут вас вештається, козлів окаянних,— сказала вона ліниво.

— Поклич Шуйцю! — ще крикнув Ярослав.

— Не велено тривожити господиню.

Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподіваючись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: «А ось же тобі!»

Він подумав, що, видно,— віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез’ясовані вчинки. Жінка — як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний час? Все збіглося докупи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою варязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки знав, на що пустився князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її молодого тіла.

Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: «Роби, як знаєш. Судислав». Молодий ще.

Проти отця йти боявся, але й старшому братові супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.

Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері своєї Рогніди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок закрутистих і хитрих. Таке щось: «А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо…» Мовляв, хай старші тузяються, а ми,