Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Побіч єпископа їхав воєвода Ласко, могутній магнат, близький до корони, багатий і гордий, як король.

За двома головними послами, яких супроводили ще двоє вельмож, їхав великий гурт польських панів, коні яких, вбрані в шовк, золото й дорогоцінне каміння, викликали гучні похвали юрби. Справді, французькі рицарі, не зважаючи на їхні багаті виїзди, були цілком затьмарені новоприбулими варварами, як вони їх погордливо називали.

До останнього моменту Катерина сподівалась, що прийняття послів буде ще відкладено і рішучість короля поступиться перед його слабістю. Але коли настав призначений день, коли вона побачила, що Карл, блідий, як привид, надів пишну королівську мантію, вона зрозуміла, що треба хоч про око скоритись цій залізній волі і почала думати, що найкращим виходом для Генріха д’Анжу буде те почесне вигнання, на яке він був засуджений.

Після сцени, що змусила Карла злягти в постіль, він зовсім не згадував про Катерину, за винятком тих кількох слів, які він вимовив, коли побачив її в момент виходу з кабінету. Усі в Луврі знали, що між ними сталася страшенна сутичка, але ніхто не знав причини її, і навіть найсміливіші тремтіли перед цією холодною мовчазністю, як птахи тремтять перед погрозливою тишею, що віщує бурю.

Проте, в Луврі все було готове для прийняття послів, — щоправда, готове не як для свята, а як для якоїсь похмурої церемонії. Слухняність не мала в собі ні радості, ні захоплення. Відомо було, що Катерина мало не тремтить, і всі тремтіли.

Велика приймальна зала у палаці була приготовлена, а що такі зібрання відбувалися звичайно прилюдно, то гвардійці й вартові дістали наказ упустити разом з послами стільки народу, скільки могло вміститись у залі і в дворі.

Париж являв собою таке видовище, яке завжди являє велике місто в аналогічних обставинах: увесь він був привітність і цікавість. Проте, коли б хтось добре приглянувся в цей день до столичної людності, він побачив би в юрбі чесних городян, що дивилися на все наївно роззявивши рота, чимало закутаних у великі плащі людей, які здалека подавали один одному знаки то очима, то рухами руки, а при близькій зустрічі тихенько перемовлялись кількома короткими, але значущими словами. А втім, ці люди були, здавалося, дуже зацікавлені кортежем, ішли за ним у перших рядах і ніби діставали накази від поважного старого чоловіка, чорні й бистрі очі якого, не зважаючи на сиву бороду і брови, свідчили про бадьорість та діяльність. Справді, цей старий, чи то власними силами, чи за допомогою своїх супутників, встиг в числі перших прослизнути до Лувра і, завдяки поблажливості начальника швейцарців, доброго гугенота і поганого католика, не зважаючи на своє зречення, знайшов собі місце зараз за послами, прямо напроти Маргарити і Генріха Наварського.

Генріх, якого Ла Моль попередив, що де Муї, переодягнувшись, буде на засіданні, роздивлявся на всі боки.

Нарешті, очі його зустрілися з очима старого і вже не відривались від них: зроблений де Муї знак ствердив здогад короля Наварського. Бо де Муї був переодягнений так добре, що сам Генріх не був певен, чи справді цей старий чоловік з сивою бородою — той самий безстрашний ватажок гугенотів, який днів п’ять-шість тому вчинив такий завзятий опір.

Якесь слово, сказане Генріхом на вухо Маргариті, примусило королеву звернути погляд на де Муї. Потім її прекрасні очі почали блукати в глибині зали: вона шукала Ла Моля, але даремно: Ла Моля не було там.

Почались промови. Перша промова звернена була до короля. Ласко, від імені сейму, просив у короля згоди на прийняття польської корони принцем з французького королівського дому.

Карл відповів коротко і ясно згодою і представив польським послам брата свого герцога д’Анжу, про відважність якого відізвався з великою похвалою. Він промовляв по-французьки; тлумач перекладав його відповідь фразу за фразу. І в той час, як тлумач перекладав його слова, король підносив до уст хустку, і за кожним разом на хустці з’являлась кривава пляма.

Коли Карл скінчив свою відповідь, Ласко повернувся до герцога д’Анжу, уклонився йому і почав латинську промову, пропонуючи престол від імені польського народу.

Герцог, даремно намагаючись стримати хвилювання, відповів теж латинською мовою, що він з вдячністю приймає честь, яка йому пропонується. Увесь час його промови Карл лишався на ногах, стиснувши уста і дивлячись на нього поглядом нерухомим і погрозливим, як погляд орла.

Коли герцог д’Анжу скінчив, Ласко взяв корону Ягеллонів, що лежала на червоній бархатній подушці, і, поки польські вельможі надівали на герцога д’Анжу королівську мантію, передав корону до рук Карлу.

Карл зробив знак братові. Герцог д’Анжу схилив перед ним коліна, і Карл власними руками поклав на його голову корону; після цього два королі обмінялися поцілунком, одним з найненависніших, якими будь-коли обмінювались брати.

Тоді герольд проголосив:

— Александр-Едуард-Генріх французький, герцог д’Анжу, коронований королем польським. Хай живе король польський!

Усе зібрання відповіло однодушним покликом: „Хай живе король польський!“

Потім Ласко звернувся до Маргарити. Промову прекрасної королеви залишено було на кінець. Це була люб’язність, яку їй зробили тільки для того, щоб дати блиснути своїм прекрасним генієм, як казали тоді, отже всі з великою увагою вислухали її відповідь, виголошену теж латинською мовою. Ми вже бачили, що Маргарита склала її сама.

Промова Ласка була скоріше похвальним словом Маргариті, ніж промовою. Хоч він був і сармат, але захопився чарівністю прекрасної королеви Наварської, і мовою Овідія[107], але стилем Ронсара, сказав, що, виїхавши з Варшави серед глибокої ночі, він і товариші його не знали б, як знайти шлях, коли б їх, як волхвів[108], не вели дві зорі, які ставали все яснішими, коли вони наближались до Франції, і в яких вони пізнали тепер прекрасні очі королеви Наварської. Потім, звертаючись від євангелія до корана, від Сирії до Петрейської Аравії, від Назарета до Мекки, він закінчив, сказавши, що ладен зробити те, що робили запальні послідовники пророка, які, раз мавши втіху глянути на його гробницю, виколювали собі очі, гадаючи, що після такого щастя немає в світі нічого, на що варто було б дивитись.

Промова ця була вкрита оплесками тих, хто знав латинську мову, бо вони поділяли думку оратора, і тих, хто нічого не зрозумів у ній, бо їм хотілося показати, що й вони її зрозуміли.

Маргарита відповіла люб’язному сарматові ласкавим поклоном, потім, звертаючись, як і досі, до посла, але дивлячись на де Муї, мовила:

— Quod nunc hac in aula insperati adestis exultaremus ego et