Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

голови міністрів буржуазного французького уряду! Вас, пане Тома, ми вважаємо зрадником робітничого класу — точнісінько, як і наших міністрів–соціалістів, які, подібно до вас, ввійшли в коаліційний буржуазний уряд! Геть Інтернаціонал соціал–патріотів, шовіністів! Хай живе пролетарська міжнародна солідарність…

Останні слова Бош поглинули лемент і ґвалт, які вчинились у фойє. Дами істерично вищали, хтось свистів, заклавши пальці до рота, десятки обурених голосів репетували: «Геть німецьких запроданців — більшовиків!»

Офіцери кинулись до депутації робітників.

Боженко скочив на банкетку під колоною і гукнув, склавши долоні рупором біля рота:

— Геть війну! Народ не буде воювати за буржуїв!

Його збили з ніг, але він підхопився і завівся відразу з трьома чи чотирма офіцерами.

В цей час з другої банкетки вже гукав Смирнов:

— Хай живе мир без анексій і контрибуцій!

— Геть війну! Мир! — дружно гримнула вся робітнича делегація десятком голосів.

Між колонами утворилась колотнеча. Галантний офіцер–аристократ Боголєпов–Южин брутально викрутив руки за спину дамі — Євгенії Бош. Іванову на плечі повисло аж четверо. Смирнова кілька трусили так, що в нього аж метлялася голова. Боженка оточили вже десятеро. Інших членів делегації штурхали зонтиками, ридикюлями, піхвами шабель. Вигуки, свист, зойки зависли над побоїщем. Мсьє Альбер Тома заховався за колону, але його в заколоті притисли, і він вимахував руками, не маючи змоги набрати повітря в свої астматичні легені.

Та поручики Петров і Драгомирецький здогадались широко розчинити обидві стулки вхідних дверей, і з вулиці в вестибюль ринули юнкери, що несли почесну варту.

— Хапай їх! — кричав поручик Драгомирецький. — Давай їм під микитки, щоб знали! Крий совдепщиків–більшовиків, щоб мами своєї не впізнали! Амба–карамба! І ваших нєт!

— Спиніть натовп, юнкери! — кричав поручик Петров. — Вам відповідати, коли трапиться самосуд!

Боженко вихитрився, вихилився і садонув поручика Драгомирецького носком чобота.

Тома зомлів.

5

Коли Винниченко повернувся до Троїцького дому і сів на своє місце в президії, на трибуні промовляв Петлюра.

Худорлявий, з обличчям аскета і очима фанатика, Петлюра вже самою зовнішністю справляв на аудиторію хвилююче враження. Промовляючи, Петлюра вигукував закінчення речень, і виходило неначе гасло, кинуте в юрбу.

Коли Винниченко ввійшов, Петлюра кидав у зал:

— Українцям нема чого говорити про свою лояльність до Тимчасового уряду або Петроградської Ради! Нехай тепер вони виявляють свою лояльність до українців!

Зал гомінко ворушився і плескав у долоні.

— Центральна Рада не повинна бути тільки химерним громадським органом хатнього українства! Ми бажаємо, щоб вона стала дійовим урядом української держави!

І зал дружно відповідав:

— Воліємо української влади!

— Питаються — хто дасть нам автономію? А я запитую: хто ж насмілиться нам її не дати, якщо ми матимемо своє, українське військо?

Зал відповідав одностайним ревом:

— Вимагаємо української армії!

Прапорщики та вольнопери — безусі й бородаті — зривалися з місць, підкидали вгору шапки. Сімсот пар ніг гупали об кам'яну долівку.

Та Петлюра змахнув рукою, і стало тихо.

Петлюра казав:

— Російський Тимчасовий уряд кинув нині гасло: «мати–вітчизна в небезпеці!» І він має рацію: російська держава нині справді стоїть перед небезпекою. Але вона ніколи не була матір'ю для українців, тільки — мачухою. І створення української армії буде ще дужчою — грізною небезпекою для російської тюрми народів!

— Слава! — залементував зал. — Геть мачуху–Росію, хай живе ненька–Україна!

Винниченко поморщився. Промова Петлюри дошкуляла йому не змістом своїм — із змістом він був згодний. Прикро було, що захоплення аудиторії адресувалось не йому, Винниченкові, а комусь іншому, тим паче — Петлюрі. Дивіться на нього — заклав руку за борт френча і стоїть, чекаючи, щоб в залі змовкло: теж мені — наполеончик! І ці йолопи–семінаристи влаштовують йому цілу овацію. Ще, чого доброго, з'їзд викаже цьому прем'єрові кобищанського гуртка театральних аматорів своє довір'я і обере його на поповнення Центральної Ради! А він же, сучий син, навіть і не своїми власними словами промовляє, а простісінько рецитує, слово в слово, резолюцію, яку