Читати книгу - "Сибіріада польська"

У будинку представництва Сташек ніколи не був, хоча страшенно його туди тягнуло. Невідомо чому уявляв собі, що за тим зеленим плотом з дощок в будинку, на якому висить польський біло-червоний прапор, мусить бути... Польща! Не заходив за ту огорожу, бо люди з Червоного Яру розповідали і все не могли забути, як погано їх тут прийняли. Адже не так уявляли собі Польщу та її представників. Але завжди, коли хлопець туди проходив, уповільнював ходу, зупинявся, щоб хоч на мить поглянути на той польський біло-червоний... Бачив при таких нагодах, як до будинку представництва входили поляки такі, як він, зголоднілі обірванці. Бачив, як звідти через хвилину виходили збентежені і немов ще більше безпомічні, довго стояли біля хвіртки, не дуже знаючи, що з собою у незнайомому місті робити.

А сьогодні на представництві не було вже польського прапора! Тадек ловив ґав на Сташека, очікуючи мабуть якогось пояснення.

— Прапора нашого нема, що? — упевнився Сташек, чи малий саме це мав на увазі.

— Ну, — сказав Тадек і на додаток похитав головою. — Флаг не тут.

— Не «флаг», тільки прапора, знамена нашого польського нема. Так по-польськи говорять. Знамено! Флаг, то по-руськи. Скільки разів маю тебе, гівнюка, вчити, щоб ти зі мною по-польськи розмовляв.

Тим багатослів’ям і покрикуванням на брата заглушував свій неспокій і незнання.

— Ну, нема польського прапора. Ну й що? Може саме до прання його зняли? Адже ти бачив, який був брудний. Кольори важко було розрізнити. Пішли, йдемо, бо вже пізно. Завтра знов сюди прийдемо, то буде видно...

Повертали додому. Малюк, видно, вражений зауваженням, що погано говорить по-польськи, почав декламувати під носом, але настільки голосно, щоб його старший брат чув:

— Кто ти такій, поляк мали. Какой знак твуй? Ожел бялий...

Сташек зі сміхом посмикав брата за чуприну.

— Ой ти, кацапе такий-сякий! Повторяй за мною. Тільки точно, слово в слово: «Хто ти такий? Поляк малий...» Як тебе тато вчив?

На другий день пішли спеціально перевірити, що з цим польським прапором. Прапора не було. А пустий будинок представництва був наглухо зачинений.

Якогось вечора адвокат Шахницький чекав на вчителя Сьомкіна, щоб пограти в шахи, і про щось собі там з Долиною поговорювали. Запізнений Сьомкін влетів до кімнати, вимахуючи газетою, і від самого порога викрикнув:

— Ну, господа поляки, того я від вас не сподівався! Щоб так йти на гачок гітлерівської провокації. І то тепер після нашої сталінградської перемоги контактуватися з фашистами!? Ні, цього я від вас не сподівався...

Вчитель нервово бігав по кімнаті. Шахницький намагався його заспокоїти.

— Але що таке сталося, товаришу Сьомкін? Не розумію, що ви хочете?

— Що я хочу? В чому справа? То ви ще нічого не знаєте? О, прошу! — Сьомкін підійшов до світла каганця і розклав газету. — Ну то прошу, послухайте «Правду», господа поляки! Гм, гм... Зараз вам цей шматок прочитаю: «Гебелівські наклепники від певного часу розповсюджують підлу наклепницьку брехню, буцімто весною 1940 року в районі Смоленська радянська влада масово розстрілювала польських офіцерів. Німецькі фашистські бандити не відступили від найпідлішої брехні. Скрізь відомо, що польські полонені влітку 1941 року потрапили до рук німецько-фашистських катів і були ними по-звірячому повбивані. Тим часом польський уряд у Лондоні негайно підхопив гітлерівські наклепи. Такою діяльністю польський уряд виявляє існування якогось порозуміння між польським і німецько-фашистським. Польський уряд зійшов тим самим на шлях порозуміння з Гітлером. Тут закладено коріння ворожої кампанії проти Радянського Союзу, яка проводиться одночасно урядом Польщі і Гітлера...»

Схвильований Сьомкін припинив читання. Махнув рукою і важко сів за столом. Шахницький сягнув по газету і, водячи пальцем рядок за рядком, читав безголосо рухаючи губами.

— Не вірю! Просто не вірю і все! — Шахницький відсунув газету від себе.

— Як це? У що, чому пан не вірить? Адже ж це «Правда» пише! Що, може «Правді» пан не вірить? Ленінській «Правді»?

— Пане Сьомкін, я не газету маю на увазі... Я стосовно самого факту.

— Ніби якого факту? Які ви маєте тут сумніви?

— А хоча б такі, пане Сьомкін, що не вірю, щоб наш польський уряд поступав так нерозсудливо, як тут описується. А вже напевно ніколи не буду вірити в жодні якісь порозуміння польського уряду з Гітлером. Що, невже не знаєте, а може забули, пане Сьомкін, що Польща вже у 1939 році перша стала проти Гітлера? А трагедія є фактом, масові розстріли польських офіцерів. Це мені до Гітлера підходить...

Того вечора у шахістів гра не клеїлася. Шахницький неуважно переставляв фігури і швидко дістав мата. Сьомкін на цей раз не запропонував реваншу, сухо попрощався і вийшов. «Правду» залишив на столі. Після його виходу Шахницький з Долиною довго мовчали. Адвокат кілька разів заглядав у газету, немов усе ще не довіряв власним очам. Встав із-за стола.

— Пізно вже, пане Яне, пора спати...

Тримаючи руку на клямці, повернувся ще: