Читати книгу - "Українське письменство"

чарам черный челн.

У Загула алітерації значно ослаблені:

Вечір. Море. Подих вітру. І величний поклик хвиль. Близько буря. В берег б’ється Чорний човен без вітрил.

Іноді переклад здається грубуватим. Так, чудесне бальмонтівське: «Смерть, убаюкай меня», Загул переказує: «Смерте, приборкай мене». Багато москалізмів: «чертог», «хоровод», «прилив» і т. д.

Найкраща частина збірника — переспіви з Біблії. З «Пісні пісень» автор переклав 15 уривків, і між ними улюблене Пушкіним: «Вертоград моей сестры, вертоград запечатленный».

Зачарований сад — ти, кохана моя! На криниці печать, — не дістануся я. В тім саду виноград, пишні квіти лісів, кипарис і ґранат там розкішно розцвів…

Так само чудово перекладений і другий уривок: «Сплю, але не спить моє серце…»

Переклад «Еклезіаста», не вважаючи на деякі хиби з боку мови, можна поставити поруч з кращими українськими переспівами Біблії, як переспіви Руданського або й Куліша. Вірш автора знаходить тут часами силу і виразність, набуває відповідного темі ритму:

На сході сонце рано встане —      то золото, то кров, — суєтний мир за дня огляне      і кане в море знов…

Поетична мова Загула досить чиста, близька до мови України наддніпрянської. Псує її тільки надуживання зменшених форм, оті «рухи білесеньких рук», «сподіваннячка», «зітханнячка» і повні форми прикметників (незабутнєє, майбутнєє, облуднеє), що часто вживаються на Буковині.

Є в збірнику прикрий недогляд: епіграф до 2-го циклу лірики: Improbe Amor, quid non mortalia pectora cogis («Люте кохання, до чого ти не приневолюєш людські серця») автор приписав Овідієві, тимчасом як цей класичний рядок належить Верґілієві («Енеїда», IV, 412).

Версифікаційна техніка Загула нехитра. Їй бракує певної закінченості, і це дуже шкода, бо вірш авторові дається легко. Захоплення Бальмонтом не минулось, проте, без наслідку, і в деяких поезіях ми зустрічаємо зручне користування внутрішньою римою:

Десь високо над землею носить доля наше щастя, та ніколи нам не вдасться опиниться там.

Загалом беручи, в авторові є «іскра Божа», єсть дещо таке, що подає — при умові серйозної роботи над собою — надію на дальший розвій. І було б дуже прикро, коли б ця надія не справдилась.

З зовнішнього боку книжка виглядає чепурно.