Читати книгу - "Горить свіча"

— Так смерть же клятому орусутові! — заревів Єлдеча і вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. — Бийте його!

Туленгіти накинулись на князя зі всіх боків. Хтось зірвав з нього корзно і золоте ожерелля. Двоє схопили за руки — розтягнули їх, щоб він не міг захищатися, а інші почали бити в груди — по серцю та печінці.

Князь Борис з плачем припав до ніг Єлдечі, заволав:

— Не бийте старого! Бийте мене — молодого!

Та Єлдеча відштовхнув його чоботом.

— Геть, орусутський собако!

Тим часом у князя з рота пішла кров, його звалили на землю і почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж і все виважував, щоб ударити його в найболючіше місце — в обличчя чи в живіт. Спочатку князь здригався після кожного удару, стогнав, а потім затих.

Але його, обм'яклого, закривавленого, били ще довго. Лише засапавшись, розступилися, відійшли. І тоді всі побачили зігнуте бездиханне тіло князя. Живий він чи мертвий?

Народ мовчав. Доман і туленгіти, що брали участь у катуванні, важко дихали і з подивом дивилися на діло рук своїх — на розтерзане тіло старого чоловіка.

Ось воно здригнулося — раз і вдруге. Легко здригнулося, але все ж помітно.

Таки тліє в ньому якась іскра! Не хоче помирати великий князь! Невже жива душа його ще не вилетіла з нього?

— Домане, на мою шаблю, відрубай йому голову! — наказав Єлдеча. — Цим засвідчиш свою щиру відданість Саїн-каанові! Ну! Не вагайся!

Доман розмахнувся і вдарив князя по шиї. Голова відкотилася вбік. Він узяв її за сріблясте волосся, підняв високо перед собою, щоб усім було видно, а потім жбурнув у гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.

— Готовий! — об'явив Доман.

— А цей — другий, князів боярин? Запитай, чи згоден він поклонитися нашим богам? — спитав Єладеча. — Якщо згоден, стане князем!

— Ні, княжіння вашого я не хочу, — відповів Федір. — І богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як і князь мій!

— Ну, то вмирай! Туди тобі й дорога! — І гукнув Єлдеча воїнам своїм: — Бийте його!

Федора мучили довго, били так само люто, як і князя, в серце, в печінку, в живіт, аж поки він не впав на землю. Тоді відрізали йому голову і викинули геть.

— Трупи хай лежать! — наказав Єлдеча. — Хай зжеруть їх собаки! Щоб усі бачили, що роблять з неслухняними, і жахалися!

3

Як тільки закінчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.

— Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все — особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!

— Тікати? Куди?

— Хоч світ за очі, аби не в лапи Домана! В степи, в ліси — там якось проживемо!

— Але ж я в такому… такому стані.

— Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з'явиться в хизар сьогодні або завтра. І хтозна, що тоді буде з нами. Ні, нам треба негайно тікати! В цьому наш порятунок.

— А одяг? Залишимо в хизарі? Скоро ж наступлять холоди… А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободі… Що їм буде?

— Айджу нічого не буде. А з Милани що візьмуть — вона жінка. Та й Айджу її захистить… Не сумнівайся, я все обдумав. Порятунок для нас один — втеча. І якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра може бути пізно.

— Гаразд, любий. Роби як знаєш, — погодилася Янка. Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб діждатися вечора. А коли стемніло, вийшли за його околиці — в степ.

Попростували манівцями, бо не хотіли зустрічатися з припізнілими подорожніми, спочатку на північ, де на безмісячному небі, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Віз, а десь опівночі повернули на захід, до Ітилю.

Ніч була по-осінньому свіжа, прохолодна, але швидка хода зігрівала їх. Гірше стало під ранок, коли випали холодні роси, — ноги по коліна змокріли, захололи, і йти стало важко. Янка зовсім пристала, почала мерзнути.

— Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зійде сонце — і ми зігріємось, обсохнемо і спочинемо, бо вдень іти небезпечно. Знайдемо затишне місце і там перебудемо до вечора, — підбадьорював її Добриня.

Зі сходом сонця степ ожив, загомонів тисячами голосів. То степове птаство, що гуртувалося до перельоту в теплі краї, гучним ґелґотом, криком та співом вітало прихід нового дня.

Виднокруг світлішав, ширшав. Вдалині — то в одному кінці, то в іншому — мріли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи і могли помітити ранніх подорожніх.

Добриня звернув до степового озера.

— Переднюємо тута, в заростях.

Опівдні, коли припекло сонце, вони зігрілися та обсохли. Але почав дошкуляти голод. Довкола — і в заростях, і на озері копошилося багато птаства, після літа ситого, обважнілого. Та як його спіймаєш? Голими руками? І як запечеш чи звариш? Ні вогню, ні посуду.

Так вони йшли три доби — вдень спали, а вночі, прокладаючи шлях по зорях, поволі, бо зовсім, знесиліли від голоду, просувалися на північній захід — до Волги, до Чорного лісу, де Добриня сподівався знайти якийсь притулок і захисток.

На третю ніч, під ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера і звернули до води. Попили, пожували солодкавих корінців ситнягу. Янка ледве трималася на ногах. Під очима залягли сині кола, на губи від внутрішнього жару та голоду впала чорна смага.

Добриня знайшов у кущах затишне місце, намостив із сухого очерету та комишу високе тепле ложе, сказав тихо:

— Ляж відпочинь! Бо вечором знову в путь! А я піду на розглядини. Та й, може, щось із їстівного знайду.

Янка жалібно простогнала:

— Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама?

Він поцілував її в змарнілі щоки.

— Я буду обережний. Не бійся! Відпочивай!

Він і сам не знав, на що сподівався, але дивитися на Янчині страждання, на муки голоду, що світився в її очах, більше не міг.

Прохиливши кущі, розглянувся довкола. Ніде нікого. Тоді вийшов на простір і, прилігши в бур'ян, поплазував до недалекого пригірка, звідки відкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур'яну голову, і завмер. Прямо на нього котився табун коней. “На водопій, — зрозумів Добриня. — До озера”.

Він приліг і став чекати. Табун швидко наблизився і, оминувши пригірок,