Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

напутнє слово давали, дідусь теж перехрестив і сказав: «Пам'ятай, бевзю, що ти шляхтич, і амбіцію май, вірно служи, але попихати собою нікому не давай». Казав він іще, що коли шляхтич по-холопському вчиняє, то Господь Бог наш плаче. А я напуття запам’ятав і дотримую його. Тому я нагодами тими знехтував. А взаємини між нами дедалі міцнішали. Не раз він питав мене: «Чим я тобі відборгую?» А я на це: «Чим, ваша милость, захочете». І гріх поскаржитися, відплатив він мені щедро, а я взяв, бо подумав: нащо це має у розбійницьких руках залишатися? А дивлячись на нього, й інші мені давали, бо, скажу вам, добродію, там нікого так не люблять, як його, — і низові, і простолюд, хоч у всій Речі Посполитій не знайдеться шляхтича, котрий би так зневажав простолюд, як він…

Тут Жендзян почав хитати головою, ніби щось згадував і чомусь дивувався, а за хвилю вів далі:

— Дивний це чоловік, і треба визнати, що манери в нього цілком шляхетські. А панну він як любить! Як любить! Боже праведний! Тільки-но він трохи одужав, відразу ж до нього Донцева донька поворожити прийшла. І поворожила, та тільки нічого доброго. Безчесна це здоровуля, із нечистим якшається… Але дівка гожа. Як засміється, то, бігме, наче кобила заірже в лузі. Зубиська білі показує, а сильна така, що панцир розірвати може, а як іде, то земля під нею трясеться. І, мабуть, із допущення Божого на мене оком накинула, врода моя їй сподобалася. То вона, бувало, не пройде повз мене, щоб мене за чуприну або за рукав не смикнути або не попхнути, а не раз навіть казала: «Ходімо!». А я боявся, щоб мені диявол десь на самоті в’язів не скрутив, бо тоді усе, що я призбирав, пропало б відразу. От я їй і відповідав: «Мало тобі інших!» А вона: «Сподобався ти мені, хоч і дитина! Сподобався ти мені!» — «Іди геть, гладухо!» А вона знову: «Сподобався ти мені! Сподобався ти мені!»

— І ти бачив ворожіння?

— Бачив, чув. Дим якийся йде, сичання, писки, тіні якісь, я від подиву аж остовпів. Вона ж, стоячи посередині, брови чорні насупила й повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Гуку-чилу!.. Лях при ній!» Або пшениці у сито насипле й дивиться, а зернини, як мурахи, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Гуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, добродію мій! Не будь він таким лиходієм, жаль було б дивитися на його відчай після кожного ворожіння. Бувало, стане блідий, як полотно, ничком упаде, руки над головою заломить і голосить, і жалібно скиглить, і благає, і перепрошує панянку за те, що як ґвалтівник у Розлоги прийшов, що братів її перебив. «Де ти, зозуленько? Де ти, єдина? — примовляє. — Я б тебе на руках носив, а тепер не жити мені без тебе!.. Я вже до тебе, — голосить, і пальцем не доторкнуся, рабом твоїм буду, аби тільки очі мої тебе бачили». Або ж знов пана Заглобу згадає і зубами скрегоче, і ложе кусає, аж поки його сон зморить. Але ще й крізь сон стогне й зітхає.

— То що, вона ніколи йому на добре не наворожила?

— Що було потім, не знаю, мій добродію, бо він одужав, а я від нього відчепився. Приїхав ксьондз Лашко, і Богун мене на віддяку в Гущу із ним відпустив. Вони там, лиходії, знали, що я добра усякого трохи мав, а я теж не приховував, що їду батькам допомогти.

— І не пограбували тебе?

— Може б, і вчинили це, але, на щастя, татар тоді не було, а козаки зі страху перед Богуном не посміли. Зрештою, вони мене вже цілком за свого мали. Адже мені сам Хмельницький наказав слухати й доносити, про що у воєводи брацлавського говоритимуть, якщо якісь пани з’їдуться… Щоб він катові дістався! Отож приїхав я у Гущу, аж тут підійшли Кривоносові роз’їзди й отця Лашка вбили, а я половину свого добра закопав, а з половиною сюди втік, прочувши, що ви, добродію, громите біля Заслава.

Хвала Господові Всевишньому, що я вашу милость у доброму здоров’ї і настрої застав і що весіллячко ваше, добродію, незабаром… Це вже буде кінець усьому лихому. Казав я тим лиходіям, котрі на князя, пана нашого, йшли, що назад уже не вернуться. Мають тепер! Може, й війна скоро скінчиться?

— Де там! Тепер із самим Хмельницьким ось-ось почнеться.

— А ви, добродію, після весілля воюватимете?

— А ти думав, що я після весілля боягузом стану?

— Ой, не думав! Знаю я, що коли хтось і стане, то не ви, добродію. Я просто собі питаю, бо як відвезу ось батькам, що призбирав, то теж із вами, добродію, піти хочу. Може, мені Бог допоможе за кривду Богунові відборгувати, бо якщо віроломно не гоже, то де ж я його знайду, як не на бранному полі. Він ховатися не стане…

— Невже ти такий затятий?

— Нехай кожен при своєму лишається. А я вже як поклав собі, то й до турків за ним поїду. Тепер уже інакше й бути не може. А зараз я з вами, добродію, до Тарнополя поїду, а потім — на весілля. Але чому ви, добродію, до Бара через Тарнопіль їдете? Адже це не по дорозі.

— Бо мушу хоругви відвести.

— Зрозуміло, мій добродію.

— А зараз дай чогось попоїсти, — попросив пан Скшетуський.

— Я вже про це думав. Живіт — усьому основа.

— Після сніданку одразу ж вирушимо.

— От і слава Богу, хоч коники мої страшенно заїжджені.

— Я тобі запряжного дати звелю. На ньому тепер їздитимеш.

— Покірно дякую, добродію, — мовив Жендзян, усміхаючись від утіхи, що після капшука і крапчастого паска має вже третій подарунок.

РОЗДІЛ XXXIII

роте їхав пан Скшетуський на чолі князівських хоругов до Збаража, а не до Тарнополя, бо надійшов новий наказ іти тепер туди, а дорогою розповідав вірному пахолкові про свої пригоди: як у полон на Січі був узятий, як довго у ньому пробув і скільки йому довелося витерпіти, перш ніж Хмельницький його відпустив. Хоч возів і поклажі з ними не було, йшли вони поволі, бо шлях лежав краєм таким розореним, що харчі для людей і коней добувалися через силу. Де-не-де зустрічалися їм юрби змарнілих людей, особливо жінок із дітьми, котрі благали Бога про смерть або навіть про неволю татарську, бо там хоч і в путах, але їсти давали. А були ж саме вповні