Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Чого тобі ще? — нервував Смок.

— Як же її звуть?

— Аніяк, любий друже. Щоб ти знав, то мене просто запрошено на обід до полковника Бові. Тебе, я бачу, завидки беруть, що я, а не ти, побуваю в такому шановному товаристві.

— А ти часом не спізнишся? — цікавився далі той.

— Куди це?

— Та на той самий обід. Поки ти зберешся, пора буде й на вечерю.

Смок уже підшукував був ущипливе слівце для відсічі, коли помітив глузливі бісики в приятелевих очах і промовчав. Він прибирався далі і шкарубкими тепер пальцями насилу зав'язав краватку під комірцем своєї бавовняної сорочки.

— Шкода, що всі мої крохмальні сорочки у пральні, — збиткувався Куций. — Я б тобі охоче позичив.

Та Смок уже вовтузився з черевиками. Грубі вовняні шкарпетки не влазили в них, і він благально зиркнув на Куцого. Той тільки похитав головою.

— Нічим не можу зарадити. Навіть якби я й мав тонкі шкарпетки, не дав би тобі. Ти не дурій, Смоку, та взувай мокасини, бо пальці в оцих шкарбунах відморозиш.

— Таж я заплатив за них п'ятнадцять доларів, за приношені! — мало не плакав Смок з досади.

— Я певен, там усі будуть у мокасинах.

— Але ж там жінки, Куций! Уявляєш, я сидітиму за одним столом із справдешніми живими жінками — місіс Бові та іншими. Це мені сказав полковник.

— То й що, мокасини не зіпсують їм апетиту, — не здавався Куций. — Дивно тільки, чого той полковник хоче від тебе.

— Цього я й сам не знаю. Хіба, може, він прочув, що я натрапив на озеро Несподіванок. Щоб осушити озеро, треба до біса грошей, а Гугенгайми шукають, куди вкласти свій капітал.

— Мо', й справді, але тоді взувай мокасини, тільки мокасини. Хай йому всячина! Піджак у тебе й пожмаканий, і завузький. Поменше їж, аби не тріснув. А коли в дам почнуть падати хусточки, боронь боже, не нахиляйся по них… Навіть вусом не моргни, ніби й не бачиш.

II

Як і личило високоплатному фахівцеві, представникові відомої фірми Гугенгаймів, полковник Бові мешкав в одному з найкращих будинків міста. Це була розкішна рублена оселя у два поверхи й навіть з окремою просторою вітальнею, призначеною для гостини і ні для чого іншого.

Проста дощана підлога була вистелепа ведмежими шкурами, а стіни прикрашені лосячими та оленячими рогами. У каміні й у великій грубі палахкотів вогонь. Тут зійшлося справді добірне доусонське товариство — не такі собі скороспечені мільйонери, а вицвіток золотопромислового міста, де скупчилися вихідці з усього світу: це Ворбертон Джоне, дослідник Арктики й письменник, капітан Консадайн з канадської кінної поліції, Гаскел, інспектор золотих копалень на Північно-Західній території, а також барон фон Шредер, улюбленець кайзера, звісний міжнародний дуелянт.

Але найбільше Смока зачарувала Джой Гастел. Досі він зустрічав її лиш на сніговій стежці у хутрах та мокасинах. А тепер вона була у вишуканому вечірньому вбранні і сиділа поруч з ним за обіднім столом.

— Я почуваюся, як риба на сухому березі, — промовив Смок. — Тут усе таке пишне. Мені й не снилося, що на Клондайку існує східна розкіш. Гляньте хоч би на фон Шредера: на ньому ж справжній смокінг! А Консадайн у накрохмаленій сорочці, дарма що в мокасинах. А як вам мій вигляд?

Він ворухнув плечима, неначе запрошуючи її помилуватися ним.

— Ви, здається, погладшали, відколи ми подорожували разом, — засміялася Джой.

— Ба ні, придивіться пильніше.

— Ага! Це не на вас шитий костюм.

— Вгадали. А я ж купив його за неабиякі гроші в одного службовця торговельної компанії.

— Прикро, що ті службовці такі вузькоплечі, — поспівчувала вона. — А як же вам мій вигляд?

— Я зачудований, — сказав Смок. — Аж дух забиває. Я задовго пробув у дорозі. Від вашого вбрання війнуло іншим світом. Я вже забув, що жінки мають руки й плечі. Завтра ми з Куцим прокинемося, і це все виявиться сном. Коли я востаннє бачив вас? На струмку Індіянки…

— Я й сама була схожа на індіянку, — перехопила Джой.

— Та ні, я не про те. На струмку Індіянки я відкрив, що ви маєте ноги.

— Я ніколи не забуду, що ви їх мені врятували, — сказала вона. — Від того часу я все шукала нагоди побачитися л вами, щоб якось віддячити. (Смок зніяковіло знизав плечима). Ось чому ви зараз на цьому вечорі.

— Так це завдяки вам полковник запросив мене?

— Не він, а його дружина. Вона ж і посадовила нас поруч. До речі, всі загомонілися, тож слухайте мене й не перебивайте. Знаєте ви ручай Моно?

— Знаю.

— Виявляється, це чиста золота жила. Там кожна ділянка варта мільйон або й більше. Запаколено ручай зовсім недавно.

— Пам'ятаю, як усі туди кинулися стрімголов.

— Отже, він од верхів'я до гирла з усіма притоками геть запаколений. Але ось тепер з'ясувалося, що третю ділянку нижче від Знахідки не зареєстровано. Ручай Моно далеко від Доусона, тож на реєстрацію займанки інспектор дав шістдесят днів. Досі всі ділянки зареєстровано, крім третьої. Запаколив її якийсь Сайрес Джонсон, і сам хтозна-де подівся. Чи він подався річкою, чи загинув — невідомо. І ось через шість днів збігає термін заявки на ту займанку. Тоді вона дістанеться тому, хто перший заб'є там паколи та зареєструється в Доусоні.

— Мільйон доларів, — промурмотів Смок.

— Гілкріст, що в нього сусідня займанка знизу, промив одну-єдину миску й дістав золота на шістсот доларів. А по другий бік там ще вартніші ділянки. Я знаю.

— Але чому ніхто про це не знає? — засумнівався Смок.

— Спершу ж це ховали в таємниці. Та скоро всі знатимуть. За якусь добу запряжним собакам ціни не складуть. Одразу ж по обіді вам треба вибиратися. Я це залагодила. Сюди до вас прийде індіянин з листом. Ви прочитаєте його, вдасте, що дуже стурбовані, перепросите й розпрощаєтесь.

— Боюся, що я не зумію…

— Ну, що ви! — вигукнула Джой пошепки. — Ви повинні сьогодні роздобутись на добрі запряги й вирушити. Я знаю два запряги. Один у Генсона — сім чудових гудзонських псів. Він править по чотири сотні за кожного. Сьогодні це дорого, а завтра — дешевина. Другий у Ситки Чарлі, — вісім мелмютів за три з половиною тисячі. Завтра він і за п'ять тисяч їх не віддасть. Та у вас же й свої собаки. Але треба докупити ще кілька запрягів — найкращих. І то сьогодні ж. Від собак ці гони залежатимуть не менше, як і від погоничів. Дороги сто десять миль, і запряги треба змінювати якомога частіше.

— Ви таки заповзялися