Читати книгу - "Остання любов президента"

У кишені пальто долари і кредитка. Я викладаю перед барменом і те, й інше. Той вибирає пальцем долари і вказує мені поглядом на полиці, заставлені пляшками.

«Ну от, — думаю я. — Дощ я тут не перечекаю, але зігрітися — зігріюся!»

Я вибираю американський віскі «Бурбон».

«Цікаво, — міркую я, присідаючи за столик поблизу вікна, по якому стікає дощова швейцарська зима. — Я швидко нап’юся?»

Про всяк випадок кладу на стільницю пропуск до готелю. Щоб, принаймні, знали, звідки до них завітав непередбачуваний навіть для самого себе клієнт.

201

Карпати. Лютий 2016 року. П'ятниця.

Уночі я не спав. Щоп’ятнадцять хвилин бігав у туалет. У перервах притримував обома руками хворий живіт, сидячи на самому краєчку стільця. Лягати не було сенсу.

В усьому винний, напевно, був тюремний кухар. Або в тушонки, яку він просто висипав у зварену картоплю, закінчився термін зберігання. В будь-якому випадку, вже під час вечері я відчув неприємний післясмак на язиці. Відразу після чаю щось закололо в животі. Потім я почав блювати. Я навіть не замислювався, чому цього вечора ніхто не склав мені за вечерею компанію: ні Філін, ні Львович, ні сам Свєтлов.

А рано-вранці за вікном почалася стрілянина. Кулеметні черги. Я не злякався. Через отруєння мені було однаково, що діється навкруг, аби тільки шлях від мого стола до туалету був вільний. Але вже за п’ять хвилин коридором затупотіли важкі чоботи чи черевики. До кімнати увірвалося кілька дужих бійців у камуфляжах і масках. Підхопили мене попід руки і мовчки потягли, вірніше, легко понесли коридором, мов пір’їнку. До них назустріч бігли інші — теж у камуфляжах. I теж когось тягли. А я хотів у туалет, хотів якомога швидше прикипіти задом до холодного унітазу, на якому не було навіть сидіння. Але ці люди несли мене повз двері, і я вже не розумів, де я й що зі мною.

Потім до вух долинув гуркіт вертольотного двигуна. Мені дали пігулку і склянку води. I я відрубався, встигнувши помітити, як дедалі швидше і швидше крутиться м’ясорубка вертольотного гвинта. Також я помітив поруч інші вертольоти.

— Ніяких запитань! Ніяких запитань! — розбудив мене знайомий голос.

Але цей голос не говорив, а кричав. Нервово, збуджено.

Я розплющив очі й побачив кілька телекамер, спрямованих прямісінько мені в обличчя. Яскраве світло примусило замружитися, затулитися рукою.

Повільно відживала моя голова, вже почали з’являтися перші думки: що зі мною? Де я? В полоні? Що діється?

Але мені дали ще одну пігулку. I я полинув усередину свого тіла, занурився кудись на рівень зі шлунком, котрий вже заспокоївся. Туди, де тепло й трохи мутно.

— Поправте подушку, — долинуло звідкись згори.

Це вже відбувалося пізніше, кілька годин по тому. Але я про це вже й не підозрював, поки мої очі не розплющились і не спробували відшукати точку опори для нестійкого, мутного погляду.

Цією точкою для мене стало чиєсь обличчя, яке зависло наді мною. Коли погляд відстоявся, сфокусувався, я упізнав Свєтлова. Його очі були червоними, припухлими.

Я щось хотів був запитати, але він, помітивши ворушіння моїх губ, спинив мої зусилля рухом піднятої долоні й сказав:

— Усе в нормі!

202

Київ. Серпень 1992 року.

— Через тиждень летимо в Польщу! — весело повідомив мені вранці Жора Степанович. — Будемо готувати польсько-українську конференцію підприємців!

— Надовго? — поцікавився я.

— Три дні. А в тебе що, якісь невідкладні справи?

— Ні.

Жора Степанович прибрав веселість зі свого обличчя. Він людина прониклива, та й зрозуміти з мого голосу, що в мене не все гаразд, зумів би навіть глухий.

— У чому річ? — запитав Жора.

— Квартирне питання, — зізнався я. — Моя колишня дружина завтра справляє весілля. Вона вагітна. В кімнаті доведеться прописувати її майбутнього чоловіка...

— Що?! — Він замислився. Просвердлив мене допитливим поглядом. Потім провів долонею по їжачку свого нещодавно обстриженого волосся. — Давай поки що будемо готуватися до Польщі, а як приїдемо, обміркуємо твоє квартирне питання!

Його обіцянка збадьорила мене більше, ніж кава, приготовлена Вірою. «А раптом він справді що-небудь вигадає? Вони, «комсомольці дев’яностих», хлопці кмітливі й досі пам’ятають про взаємовиручку!»

Він уже залишив мій кабінетик, його каблуки відстукотіли коридорним паркетом у напрямку приймальні головного шефа. А я тепер сидів і міркував про те, що із шістьох тут працюючих лише я один не підстригся коротко. Першою цю моду запровадила Віра. Точніше, вона була першою «власницею» короткої зачіски, коли я тут з’явився. I, звичайно, її «їжачок» був відносним. Моє волосся мало таку саму довжину, але не мало форми й було нечепурне, попри те, що я постійно мив його в комунальній ванні, засуваючи голову під довжелезний гусак крану. I от я, перебравши у пам’яті усіх співпрацівників і самого шефа нашої Асоціації підприємців, зрозумів, що всі, крім мене, недавно побували у перукарні і набули, можна сказати, спортивного й співзвучного з добою вигляду. I це мене стурбувало.

Я попередив Віру, що вийду на годинку. Спустився двадцятим тролейбусом на Хрещатик і зазирнув у перукарню «Чарівниця». Не виявивши черги, швидко зайняв вільне місце перед дзеркалом.

За моєю спиною з’явилася п’ятидесятирічна пані з фіолетовими кучерями.

Вона задумливо оглядала мою потилицю. А я стежив за її відображенням у дзеркалі.

— Що будемо робити? — запитала вона.

— Бобрик!

Увійшовши в наш офіс, я натикнувся на шефа, який проводив якогось високопосадового відвідувача. Він на мить відволікся на мою нову зачіску, усміхнувся і промовив: «Відчуття єдиної команди — це найважливіше!» Може, він продовжував розмову з відвідувачем. А може, оцінив моє бажання підстригтися «під команду». Хай там що це було, та, всівшись за робочий стіл, я відчув вищезгадане «відчуття єдиної команди» і, знявши слухавку, попросив Віру зайти до мене на хвилинку. Зараз для мене була важлива її реакція.

203

Швейцарія. 17 січня 2005 року.

Через годину після від’їзду з дощового Цюріха ми в’їхали у вкриті снігом гори.

Я дуже здивувався, побачивши в посольській машині іншого водія, але, як виявилося, везти мене в Лейкербад вирішив сам другий секретар посольства. Він відрекомендувався, але я встиг почути лише ім’я — Володимир.

— Ви погано спали? — запитав він відразу, як тільки опустив мою дорожню сумку в багажник сріблястої «ауді».

— Мало спав, — зізнався я.