Читати книгу - "Природа всіх речей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Таїтянцям це було більш-менш зрозуміло. Христос принаймні викликав у них повагу, бо межа між по й ао була небезпечним тереном, і перейти з одного світу в інший могла здужати тільки надзвичайно смілива душа. По й ао — це щось на кшталт раю і пекла, пояснив преподобний Веллс Алмі, але вони сильніше взаємодіють, і там, де обидва світи перетинаються, царює божевілля. Таїтянці так і не перестали боятися по.
— Коли вони думають, що я не бачу, — сказав він, — то далі приносять пожертви богам, які живуть у по. Але, розумієте, вони це роблять не тому, що поважають чи люблять тих богів темряви, а для того, щоб підкупити їх, умовити далі залишатися в світі примар, тримати їх подалі від світла. Як бачите, з уявленням про по дуже важко боротися. Навіть коли настає день, по не перестає існувати в голові таїтянців.
— А сестра Ману вірить у по? — запитала Алма.
— Звісно, що ні, — як завжди незворушно відповів преподобний Веллс. — Ви ж знаєте, що вона вірна християнка. Але до по вона ставиться з повагою.
— То в духів вона все-таки вірить? — не відступала Алма.
— Звісно, що ні, — спокійно відповів преподобний Веллс. — Це ж не по-християнськи. Але, з іншого боку, вона їх не любить і не хоче, щоб вони навідувалися в селище, тому деколи не має вибору, як принести їм пожертву, щоб прогнати їх геть.
— Значить, вона таки вірить у духів, — сказала Алма.
— Та ні, не вірить, — заперечив преподобний Веллс. — Вона просто ними керує. Ви ще побачите, що на цьому острові є місця, куди сестра Ману не хоче, щоб хтось ходив. Кажуть, що в найвищих і найнедоступніших горах на Таїті можна ввійти в туман і назавжди в ньому розчинитися, потрапивши просто в по.
— Невже сестра Ману справді вірить, що це можливо? — запитала Алма. — Що людина може розчинитися?
— Та ні, звісно, — весело відповів преподобний Веллс. — Але їй дуже не подобається, коли хтось туди йде.
Алма задумалась: може, Хлопчик просто розчинився у по?
І Емброз разом з ним?
Алма не діставала ніяких новин із зовнішнього світу. До неї на Таїті не приходили листи, хоч сама вона часто писала додому до Пруденс і Ганнеке, а деколи навіть до Джорджа Гокса. Вона самовіддано передавала листи з китобійними суднами, знаючи, що шанси на те, що ті коли-небудь дістануться до Філадельфії, — мізерні. Алма дізналась, що преподобний Веллс, бувало, по два роки не діставав ані звістки від своєї дружини й доньки. А часом листи приходили після тривалої мандрівки морем такими розмоклими, що ні слова не можна було розібрати. Алмі здалося, що отримати такий лист — ще сумніше, ніж узагалі ніякого не отримати, але її приятель сприймав це так само, як і всі інші прикрощі: спокійно й покірно.
Алма почувалась самотньо, а надворі стояла нестерпна спека — навіть уночі пражило не менше, як удень. Алмина хатинка перетворилася на задушливу піч. Однієї ночі вона пробудилась від того, що чоловічий голос шепнув їй просто в вухо: «Слухай!». Але підвівшись на ліжку, вона побачила, що в кімнаті нікого нема — ні шибеника з ватаги Гіро, ні пса Роджера. Навіть вітер — і той не віяв. Алма вийшла надвір — серце гупало в грудях. Нікого. Вона побачила, що в ту безгучну, спекотну ніч затока Матаваї стала гладенька, мов люстерко. Небесні сузір’я відбивалися у воді, так ніби небо розділилося навпіл: одне — вгорі, друге — внизу. Видовище було таке умиротворене й бездоганне, що аж мурашки йшли по шкірі. Узбережжя наче було сповнене якихось невидимих істот.
Чи бачив таке Емброз, коли був тут? Два неба за одну ніч? Чи відчував він хоч колись цей страх і зачудування, це почуття самотності й водночас чиєїсь присутності? Може, то він щойно розбудив її, шепнувши на вухо? Вона спробувала пригадати, чи був той голос схожий на голос Емброза, але не була до кінця певна. Та й чи впізнала б вона голос Емброза, якби ще раз його почула?
Проте це було так схоже на нього — збудити її, щоб вона послухала. Ну так, звісно. Якщо хтось із мертвих і спробував би заговорити до живих, то це був би не хто інший, як Емброз Пайк — з усіма його піднесеними уявленнями про речі метафізичні й дивовижні. Він навіть мало не переконав Алму в тому, що чудеса існують, а вона в таке ніколи не вірила. Хіба в ту ніч у палітурній майстерні вони не поводилися, як чарівники, — говорили одне з одним без слів, розмовляли своїми стопами й долонями? Він хотів спати біля неї, казав Емброз, щоб слухати її думки. Вона хотіла спати біля нього, щоб нарешті віддатися тілесним бажанням і вкласти чоловічий прутень собі до вуст — а він просто хотів слухати її думки. Чому вона не дозволила йому слухати — і все? Чому він не дозволив їй торкнутися його?
Чи думав він про неї хоч раз, коли жив на Таїті?
Може, він пробував надіслати їй подумки послання, але між ними пролягла надто велика відстань. А може, подолавши широченну морську безодню між смертю й землею, слова ставали розмоклі й незрозумілі, як ті жалюгідні, нерозбірливі листи, що їх преподобний Веллс часом діставав від своєї дружини з Англії.
— Хто ти? — запитала Алма Емброза посеред свинцевої ночі, дивлячись на безгучну затоку, в якій відбивалося небо.
Її голос прозвучав на порожньому березі так голосно, що вона аж здригнулася. До болю в вухах дослухалась, чи не почує відповіді, але так нічого й не почула. Тільки хвильки ледь чутно билися об берег. Вода й повітря були схожі на розтоплене олово.
— Де ти тепер, Емброзе? — запитала вона вже тихіше.
Ні звуку.
— Покажи мені, де знайти Хлопчика, — прошепотіла Алма.
Емброз не відповідав.
Затока Матаваї не відповідала.
Небо не відповідало.
Вона дула на холодний попіл; там нічого не було.
Алма сіла й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Природа всіх речей», після закриття браузера.