Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– За чиїм наказом схопили мене на вулиці ці тварюки? – провадив Монкс, позираючи вовком на чоловіків, що вартували його з обох боків.

– За моїм, – відповів містер Броунлоу. – Я доручив їм це. Якщо вас обурює те, що вас позбавлено волі, то чому ж ви не пручалися раніше – ви мали на це право й змогу, але ви вважали за безпечніше мовчати. Кажу вам, шукайте законного захисту, тоді і я звернуся до закону! Але вважайте: коли ви самі зайдете так далеко, коли вам не буде вороття і сила перейде в інші руки, не благайте тоді в мене пощади й милосердя, не нарікайте, що я вас штовхнув у прірву, куди ви кинулися самі, з власної волі.

Ці слова справили, очевидно, на Монкса дуже неприємне враження й збентежили його; він вагався, не знав, що відповісти.

– Зважуйтеся швидше, – мовив містер Броунлоу з непохитною твердістю й цілковитим спокоєм у голосі. – Коли вам миліше, щоб я вас привселюдно звинуватив і накликав на вас страшну кару (я передбачаю яку), якої я не здолаю тоді вже відхилити, то кажу вам: ідіть. Коли ж ви волієте скористатися з моєї доброї ласки й з ласки тих, кого ви так тяжко скривдили, то сідайте сюди без зайвих змагань. Цей стілець чекає на вас уже два дні.

Монкс пробубонів щось невиразне: очевидно, він ще вагався.

– Ну, швидше, – звелів містер Броунлоу. – Досить мені сказати одне слово, і тоді вже буде пізно.

Але Монкс ще досі не зважувався.

– Я не маю охоти вам попускати і до того не маю на це жодного права, бо обстоюю не свої, а чужі інтереси, – мовив господар.

– Хіба… хіба не можна погодитись на чомусь середньому? – пробубонів Монкс.

– Не можна.

Монкс глянув боязко на старого джентльмена; але на обличчі його він прочитав невблаганну суворість і твердість; тоді він переступив поріг і, знизавши плечима, сів на приготований стілець.

– Замкніть двері й вартуйте; зайдете, коли я подзвоню, – звелів господар своїм помічникам.

Містер Броунлоу залишився віч-на-віч з Монксом.

– Добре ви поводитеся із сином свого найкращого друга, сер! – обурено скрикнув Монкс, кидаючи на стілець свій плащ і капелюх.

Містер Броунлоу глянув на нього.

– Так, саме тому, сер, що ваш батько був мені за найкращого друга, тому, що надії й поривання моїх юнацьких щасливих літ пов’язані з ним і з його прекрасною доброю сестрою, що упокоїлася так рано, так передчасно, залишивши мене самітним на цьому світі, – саме тому я поводжуся з вами так милосердно, – мовив він. – Я поводжуся з вами так милосердно тому, що ваш батько, тоді ще майже дитина, припав разом зі мною на коліна край смертельної постелі його рідної сестри… того ранку, коли… вона мала стати мені за любу молоду дружину… хоча доля судила інакше… Тому, що з тієї хвилини я полюбив його всім своїм осиротілим серцем і не переставав його любити, минаючи всі його помилки й легковажні вчинки до самої його смерті. Тому, що давні спогади й колишні приспані почуття прокинулися в моїй душі, тому, що, дивлячись на вас, я мимоволі згадую його… Тому, тому… з усіх цих причин я поводжуся з вами милосердно. Едуарде Ліфорд… навіть тепер, коли сором палить мені щоки за вас, негідного носити це ймення.

– Що таке ім’я? Що воно для мене? – спитав злочинець, дивуючись, чому старий пан так хвилюється.

– Ніщо, для вас воно, звичайно, ніщо, – відповів містер Броунлоу. – Але це ім’я належало їй. І навіть тепер, по довгих, безконечних роках, я, я, старий, напівмертвий чоловік, здригаюсь і хвилююсь, як і колись давно, коли чую його в чужих вустах. Я дуже, дуже радий, що ви змінили його.

– Це все чудово, але чого вам від мене треба? – спитав Монкс (ми його зватимемо так і надалі) по довгій мовчанці, під час якої він з похмурим, але зухвалим виразом на обличчі м’явся на своєму стільці, а містер Броунлоу сидів супроти нього, схиливши голову на груди й затуливши лице рукою.

– Ви маєте брата, – почав старий джентльмен, опановуючи себе. – Так, ви маєте брата; досить мені було тільки прошепотіти вам на вулиці його ім’я, і ви, схвильований і приголомшений, приїхали сюди зі мною.

– У мене немає братів, – заперечив Монкс. – Ви знаєте, що я єдиний син мого батька. Нащо ви говорите мені за якогось там брата? Ви знаєте це не згірше за мене.

– Послухайте, що я знаю і чого ви, може, й самі не знаєте, – одказав містер Броунлоу. – Незабаром вас це зацікавить. Я знаю, що від нещасного шлюбу, до якого вашого недосвідченого безталанного батька змусили пиха й шанолюбство його родичів і їхні вузькі, обмежені інтереси, ви були єдиною, надзвичайно невдалою дитиною.

– Річ не у ваших компліментах, – відповів з глузливим сміхом Монкс. – Ви знаєте, що я одинак, і з мене цього досить.

– Але я також добре знаю, якою довгою, нестерпучою мукою, яким безконечним, безнастанним стражданням був цей нещасний шлюб, – відповів йому містер Броунлоу. – Я знаю, з якою огидою, з якою нудьгою тягли за собою ваші батьки свої важкі шлюбні пута, що отруювали їм обом усе життя. Я знаю, як від холодного офіційного тону вони перейшли до одвертих сварок і докорів, як байдужість перетворилася на нехіть, нехіть на ненависть, а ненависть на огиду… І це пекло тривало аж доти, поки подружжя не розірвало ненависного ланцюга й не розійшлося, тягнучи кожен за собою його важкий кінець; звільнити остаточно від цих пут їхні руки могла сама лише смерть, і вони тягли їх за собою, прикриваючи свій біль штучними веселими ухмілками. Ваша мати знайшла швидше забуття й незабаром забула старе, але ця рана гризла й точила серце вашого батька ще довгі, довгі роки по тому.

– Я знаю, вони розійшлися, що ж тут такого? – зауважив Монкс.

– Слухайте, – провадив містер Броунлоу, – проживши нарізно якийсь час, ваша мати, що переїхала тим часом на континент і зажила там легковажним, легкодумним життям, забула цілком за свого молодого чоловіка, до того молодшого за неї на цілих десять років; але він залишився з розбитою, пошарпаною душею в Англії і з часом знайшов собі нових друзів. Принаймні, це вам відомо?

– Ні, невідомо, нічого невідомо, – відповів Монкс, одвертаючись від