Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
105 Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до манів
106 Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,
107 Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,—
108 «Надто великого, — мовила, — просиш ти, славний ділами
109 Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив.
110 Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:
111 За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські,
112 Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.
113 Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала
114 Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом.
115 І, показавши, від стовбура гілку велить одламати.
116 Їй покорився Еней — і побачив жахні володіння
117 Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса
118 Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,
119 Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.
120 Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,
121 Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.
122 Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,
123 Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,—
124 Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу —
125 Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька
126 Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.
127 Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,—
128 Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану».
129 Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,
130 Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній
131 Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,
132 Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,
133 Вічне, якщо б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.
134 Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами
135 Звабити серце моє: «Вибирай, — намовляє,— що хочеш,
136 Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!» Я ж на піщаний
137 Пагорб кивнувши: «Хай стільки своїх уродин одсвяткую,
138 Скільки піщинок тут є». Та одне я до того прохання
139 Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.
140 Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду,
141 Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче
142 І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна
143 Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,—
144 Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття;
145 Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу
146 Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.
147 Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить
148 Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло
149 Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене
150 Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,
151 Ким я для нього була, або й виду не схоче подати.
152 Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,
153 Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить».
154 Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,
155 З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста
156 Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся
157 Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали.
158 Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився
159 Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.
160 Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,—
161 Ахеменіда, — впізнав. Що живим його стрів так неждано,
162 Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,
163 Ахеменіде, вберіг? — поцікавився. — Як на троянське,
164 Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»
165 Той, не такий вже, яким був колись, — не брудний і кошлатий,
166 Не в лахманах, яке зшив колючками, — на те запитання
167 Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу
168 Й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала
169 Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий
170 І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи
171 Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!
172 От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному
173 Бачу, — то як можу бути невдячним та непам'ятливим?
174 Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кіклопа,—
175 Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,
176 Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.
177 Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність
178 Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,
179 Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,
180 Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду
181 Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,
182 Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.
183 Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні
184 Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.
185 Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру
186 Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!
187 Щойно втекти вам од смерті вдалося, — Кіклоп ошалілий
188 Етну обходити став, завиваючи люто від болю.
189 От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,
190 Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки
191 В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає
192 Цілу Ахайю: «Якби-то Улісс чи з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.