Читати книгу - "Таємничий острів"

міг ходити в запряжці; він потребував кількаденного відпочинку, і колоністи вирішили відкласти від’їзд на десять днів, тобто до двадцятого листопада. У цих широтах листопад відповідає травню в Північній півкулі. Весна була в самому розпалі. Сонце підходило до тропіка Козерога — наставали найдовші дні року. Словом, час для експедиції обрали дуже, вдало. Якщо навіть вона і не приведе до бажаної мети, то скільки можна буде зробити відкриттів, знайти природних багатств: адже за задумом Сайреса Сміта вони мали досліджувати густі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого.

Протягом десяти днів, що залишилися до початку експедиції, колоністи вирішили закінчити останні роботи на плато Круговиду.

Однак Айртону необхідно було повернутися в кораль, тому що свійські тварини мали потребу в догляді. Домовилися, що він проведе там два дні й повернеться до Гранітного палацу, зоставивши худобі побільше корму.

Перед самим від’їздом Айртона Сайрес Сміт запитав його, чи не хоче він, щоб хто-небудь з колоністів супроводжував його, тому що просування по острову тепер небезпечно.

Айртон відповів, що такі перестороги абсолютно зайві, — він і один прекрасно впорається з роботою та крім того, не боїться зустрічі з піратами. Якщо в самому коралі або поблизу що-небудь відбудеться, він відразу повідомить про це телеграфом мешканцям Гранітного палацу.

Отже, Айртон виїхав на світанку 9 листопада на візку, запряженому онагром, а за дві години телеграф повідомив, що в коралі все гаразд.

За ці два дні Сайрес Сміт здійснив свій давній проект — остаточно убезпечив Гранітний палац від можливості несподіваного вторгнення. Для цього випадало зовсім сховати верхній отвір колишнього водостоку на південному боці озера Гранта; втім, його вже заклали каменями і замаскували завісою листя і трав. Довершити почате не вимагало надмірних зусиль, тому що досить було підняти на два-три фути рівень води в озері, щоб зовсім затопити замурований водостік.

А зробити це можна було, спорудивши дві загати на озері — там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка.

Колоністи завзято взялися за діло, і незабаром виросли дві греблі, які не перевищували семи-восьми футів у ширину і трьох футів у висоту; на їхнє спорудження пішли уламки скель, скріплені цементом.

Коли роботу закінчили і вода в озері піднялася, важко було навіть здогадатися, що колись тут, на краю озера, йшов підземний хід, через який раніше виливалася зайва вода.

Навряд чи варто говорити, що відвідний струмочок, який живив Гранітний палац водою і приводив у дію підйомник, залишився недоторканим. Коли підйомник бував піднятий, колоністи у своєму надійному, затишному притулку могли не боятися раптового нападу.

Швидко впоравшись з цією роботою, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт вирішили дістатися до порту Повітряної кулі, на щастя до від’їзду ще залишався час. Морякові особливо не терпілося довідатися, чи відвідали пірати маленьку бухточку, де стояв на якорі «Бонадвентур».

— Адже наші джентльмени, — повторював він, — висадилися саме на південному боці бухти З’єднання, і якщо вони пішли вздовж берега, боюся, що наш порт уже виявлений, а тоді я гроша ламаного не дам за «Бонадвентур».

Побоювання Пенкрофа мали підставу, і тому ніхто не заперечував його цілком доречного наміру навідатися до порту Повітряної кулі.

Моряк і його товариші вирушили в дорогу 10 листопада після обіду, захопивши із собою рушниці. Пенкроф з підкреслено байдужим виглядом уклав по два патрони до кожного ствола своєї рушниці і, закінчивши цю операцію, багатозначно кивнув головою; цей кивок не віщував нічого доброго будь-якому зустрічному, «хоч то звір, хоч то людина», як він сам висловлювався, коли б хто зважився наблизитись до стрільця. Гедеон Спілет і Герберт теж узяли рушниці і близько третьої години пополудні залишили Гранітний палац.

Наб провів мандрівників до закруту ріки Віддяки і, коли вони опинилися на іншому березі, підняв міст. Було домовлено, що на зворотному шляху один з них вистрілить з рушниці, і Наб, почувши сигнал, опустить міст і знову з’єднає обидва береги.

Маленький загін попрямував до порту, тобто до південного берега острова. Випадало пройти не більше трьох з половиною миль, але Гедеон Спілет з товаришами витратили на це дві години. Вони ретельно обшукали всю місцевість, що прилягає до дороги як з боку лісу, так і з боку Качиного болота, одначе не знайшли ніякого сліду втікачів; цілком можливо, не знаючи ні чисельності колоністів, ні того, як вони озброєні, пірати вибрали прихисток де-небудь у віддаленій і недоступній частині острова.

Коли мандрівники досягли порту Повітряної кулі, Пенкроф не міг стримати радісного вигуку — їхнє суденце спокійно стояло на якорі у вузькій бухточці. Втім, сама природа подбала приховати його від людських очей серед нагромадження високих скель; ні з моря, ні з суші бухточку просто не можна було побачити, і тільки випадково потрапивши туди або піднявшись на прибережні скелі, людина могла помітити цю природну гавань.

— Ну, виходить, шахраї ще не побували тут, — сказав Пенкроф, полегшено зітхнувши. — Та й то, повзучим гадам більше до душі висока трава, ніж гори, і тому ми їх, мабуть, зустрінемо в лісах Далекого Заходу.

— І слава Богу, — вигукнув Герберт, — а то б вони знайшли наш корабель і попливли на ньому. Як би ми тоді дісталися до острова Табора?

— Справді, нам необхідно доставити туди записку із вказівкою координат острова Лінкольна і нового місцеперебування Айртона на той випадок, якщо шотландська яхта прийде по нього, — підхопив журналіст.

— На щастя, наш корабель на місці, містере Спілет! — відповів моряк. — Його екіпаж і він сам готові знятися з якоря за першим сигналом!

— Я думаю, Пенкрофе, що, закінчивши обстеження острова, ми так і зробимо. До речі, якщо ми відшукаємо таємничого незнайомця, він, можливо, зуміє нам багато дечого розповісти про острів Лінкольна й острів Табор. Не забудьте, що не хто інший, як він, написав записку і напевно йому відомо, коли повинна повернутися яхта.

— Тисяча чортів, — вигукнув Пенкроф, — та хто ж він такий? Адже подумати тільки, він нас знає, а ми його ні! Якщо він звичайна жертва аварії корабля, то чого ж він тоді ховається? Ми ж, сподіваюся, чесні люди, а побути в товаристві чесних людей ні для кого не соромно! Чи з’явився він сюди добровільно? Чи може залишити острів, коли йому заманеться? Та й чи тут він ще? Може, його вже немає?

Продовжуючи бесіду про таємничого незнайомця, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет піднялися на корабель і обійшли навкруги палубу. Раптом моряк, кинувши погляд на бітенг,[56] на якому був закріплений якірний канат, вигукнув:

— Ну й ну! Ось