Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

«Якщо опинюся

У полі, де пишно розцвітає

«Дівоча квітка»,

На мене ні росинки

Осуду не впаде.

А Ви довіритися не хочете...»

Він простягнув цю записку жінці, що сиділа спиною до нього, одразу біля дверей, а вона, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

«Хоч ненадійністю

«Дівоча квітка» славиться,

Але навряд чи стане

Вона хилитись під вагою

Найменшої росинки».

З першого погляду почерк жінки вражав благородством. «Хто вона?» — зацікавився Каору. Видно, що вона якраз збиралася йти до Імператриці, а він її перепинив. «А чи не занадто відверті розмови провадить пан Каору? — зауважила Бен. — Якось це вже дуже по-старечому...»

«На цьому полі

Ви ніч провести спробуйте,

Тоді й скажете,

Чи ж то «дівоча квітка» своїм цвітом

Вас до себе привернула...

Лише у такому разі зможете судити», — додала вона, а Каору відповів:

«Якщо в своїй оселі

Ви прихисток мені дасте,

Я на ніч залишитися готовий,

Хоч досі взагалі

До квітів був байдужим».

«Навіщо ви весь час намагаєтеся нас збентежити? — дорікнула Бен. — Адже я мала на увазі лише звичайну ночівлю під час подорожі». Нічого особливого у словах Каору не було, але жінки готові були слухати його безперервно.

«Схоже, я заговорився. Мені пора звільнити прохід, — промовив Каору, піднімаючись. — Бо, здається, ви маєте підстави почуватися незручно у моїй присутності». Його слова зачепили багатьох жінок: «Невже він гадає, що всі ми такі ж безсоромні, як Бен?»

Опираючись на поруччя східної галереї, Каору милувався квітами у променях вечірнього сонця. «І все ж особливо тяжко тепер, у ці осінні дні»{321}, — пробурмотів він сам до себе, сповнений глибокого смутку. За його спиною, прямуючи до покоїв Імператриці, прошелестіла шовковим одягом жінка, яка відповіла на його пісню. Водночас тут несподівано з’явився і принц Ніоу і запитав:

«Хто це зараз вийшов звідси?»

«Пані Цюдзьо, яка прислуговує Першій принцесі», — відповіла котрась із жінок.

«Яка негідна поведінка! — обурився Каору. — Хіба можна відкривати ім’я жінки першому-ліпшому, хто поцікавиться нею?» Йому було прикро, що у присутності принца жінки, видно, почувалися цілком вільно.

«Принц наполегливий і зухвалий, але, може, саме через це жінки і підкорюються йому так легко. На жаль, мені дружба з ним не принесла нічого, крім смутку, — думав Каору. — Мабуть, треба було б його провчити. Скажімо, змовитися з якою-небудь тутешньою красунею, до якої він небайдужий, і змусити його зазнати того, що я сам пережив колись з його вини. Розумна жінка завжди надасть перевагу мені. От тільки де таку знайти? Взяти хоча б Нака-но кімі. Не можна сказати, що вона схвалює поведінку принца, навпаки, вона дуже страждає, розуміючи, яку шкоду завдають її доброму імені згубні походеньки чоловіка, проте не вважає за потрібне розлучитися з ним. Це зворушує і викликає захоплення водночас. Але чи є серед цих жінок схожі на неї? На жаль, я ніколи близько не спілкувався з ними, а тому не знаю відповіді на це запитання. А втім, з’ясувати це було б доволі просто, бо я міг би скористатися довгими, безсонними ночами...» Однак таке гаяння часу ніколи не було Каору до душі, а тепер — і поготів.

І все-таки він чомусь знову опинився у західній галереї. Перша принцеса за своїм звичаєм проводила вечірні години у покоях Імператриці, і її служниці, зручно розташувавшись на галереї, милувалися місяцем і тихенько розмовляли. Наблизившись до них, Каору почув ніжні звуки кото «со».

«Невже ви хочете, щоб у мене «перехопило подих{322}?» — запитав він. Перелякані його несподіваною появою, жінки, однак, навіть не опустили завіси.

«Але хіба є схожий брат?..{323}» — піднявшись, озвалася одна з жінок, напевне, пані Цюдзьо.

«Не знаю, чи брат, але дядько з материного боку точ-но є», — пожартував Каору і зухвало запитав: «Ваша пані{324}, здається, проводить вечір у покоях Імператриці? А яким заняттям вона віддається на дозвіллі тут, у рідному домі?»

«А хіба не все одно, де — в палаці чи тут? — зауважила одна з жінок. — Що хоче, те й робить».

«Як чудово їй живеться!» — подумав Каору і мимоволі зітхнув. Потім, злякавшись, що жінки можуть щось запідозрити, притягнув до себе японське кото, що виглядало з-під завіси, і заграв, навіть не налаштовуючи його. Оскільки кото виявилося налаштованим на лад «ріці», який чудово відповідав нинішній порі року, то гра Каору справила на жінок вельми приємне враження і вони дуже пожалкували, коли після кількох тактів він припинив її.

«А хіба моя мати чимось поступається Першій принцесі? Невже Перша принцеса краща лише тому, що вона дочка Імператриці? Вони обидві були улюбленицями батьків, але їхнє теперішнє становище зовсім різне. Мабуть, відмінність у тому, що Імператриця народилася у дивовижній місцевості — Акасі! Зрештою, я не маю підстав скаржитися на долю. Але якби я міг заволодіти ще й цією принцесою...» — мріяв Каору, але досягти цього йому не суди­лося.

Мія-но кімі жила зовсім поруч, у західному флігелі. Поза завісами її покоїв видніли постаті молодих жінок, які також гуртом милувалися місяцем. «От бідолашна! — мимоволі поспівчував їй Каору. — Адже і в її жилах тече імператорська кров. Здається, її батько, принц Сікібукьо, ставився прихильно до мене...» — і під цим приводом він підійшов ближче. З-поза завіс раптом вибігли двоє чи троє миловидних дів­чат-служниць в однаковому одязі й почали прогулюватися уздовж поруччя, але, помітивши Каору, квапливо сховалися. Зрештою, інакше й не могло бути.

Каору підійшов до південної частини флігеля і кілька разів кашлянув, щоб привернути до себе увагу. До нього вийшла трохи старша служниця.

«Якби я сказав, що давно вже таємно мрію про вашу господиню, — почав він, — то боюсь, що повторив би всім відомі заяложені вирази... О, коли б я міг підшукати якісь нові слова!..»

Служниця не передала його слів господині, а сміливо, не розгубившись, відповіла сама: «Тепер, коли моя пані опинилася у такому скрутному становищі, я не можу не згадати, які надії покладав на вас покійний принц щодо неї. А за добрі слова, я впевнена, вона вам буде вдячна».

«Так само вона обійшлася б і з будь-яким іншим молодиком», — подумки образився Каору. «Ви, мабуть, не знаєте, — сказав він, — що ми з вашою пані кревно пов’язані{325}, і я був би щасливий, коли б вона зверталася до мене за будь-якої потреби. Але, сподіваюся, ви розумієте, що розмовляти через посередника...» Зніяковівши, служниця передала слова Каору своїй господині.

«Тепер, коли я залишилася без батьківської опори, я дуже рада дізнатися, що ви не забули про кревні зв’язки між нами. І це дозволяє сподіватися...» — цього разу говорила сама Мія-но кімі юним і ніжним голосом.

Якби Мія-но кімі була звичайною служницею, Каору був би задоволеним, але вона була дочкою принца крові, і його непокоїло, що вона з такою легкістю відповіла майже незнайомому чоловікові? Водночас