Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

— До штурмана і капітана астроплана. Значить, до мене і до Миколи Петровича, підкреслю.

Тут мені вже зовсім не було чого заперечити…

І от виходить, що, коли ми зможемо вилетіти з Венери о 12 годині 16 лютого, через сорок два дні, — термін нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! І ми повернемося на Землю несподівано швидко, хіба це не чудово?

Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедиція перевиконала (я маю на увазі знайдений нами інфрарадій). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк — і в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у міжгір’ї, в скелях. І якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тоді не вилетимо звідси ані 16 лютого, ані в старий строк — через 467 днів…

Написала я це — і дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досі нічого не вигадав, то навряд чи тут взагалі можна допомогти справі. В мене є, правда, одна думка, тільки вона дуже складна, навіть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надішле слідом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже він може спеціально взяти з собою підйомні устрої або, в крайньому разі, просто забрати нас звідси?

Втім, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, він одразу відповів мені:

— Не годиться.

— Але чому? — наполягала я.

— Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землі на п’ятдесят чотири з половиною градуси. Тільки тоді зможе полетіти другий астроплан. Знову забули небесну механіку, дівчино?

— А не може допомогти ще якась комета?

— Перше: комети проходять крізь Сонячну систему не дуже часто. А в потрібному напрямі ще рідше. Скажу, разів у тисячу рідше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажімо, другий астроплан, де він шукатиме нас? Венера — це не місто, де є вулиці й номери будинків. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме міжгір’ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. І потім…

Чомусь Ван Лун одразу обірвав розмову, наче про щось раптом згадав. І пішов, навіть забувши запалити люльку, яку він щойно набив тютюном. Я нічого не могла зрозуміти: це вперше він обірвав розмову зі мною так несподівано різко. А головне, потім, на протязі цілого вечора Ван Лун не сказав і нікому іншому жодного слова. Він ходив по каюті і щось бурмотів про себе, відмахуючись від будь-яких запитань. Навіть Миколі Петровичу він коротко відповів:

— Хочу трошки подумати. Згадую одну річ. Потім скажу, пробачте.

А вже перед самим сном Ван Лун пішов до навігаторської рубки і хвилин десять сидів там. Ми вже лягали спати, коли він хуткими кроками вийшов звідти і сказав якось особливо значуще:

— Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно відкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте…

Як тут було не зацікавитися? Ван Лун — і раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й «ледь-ледь»!

— Слухаю, Ван, — відповів Микола Петрович. — У чому річ?

— Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. — Він поклав на стіл папір, на якому був накреслений якийсь план.

— Схоже на грубу карту, — проронив Микола Петрович. — Втім, що на ній зображено? Поясніть, Ван.

І Вадим Сергійович, і я уже вп’ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справді на ньому?

— Це от — наше міжгір’я, — заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. — Пробачте, поспішав, вийшло не дуже чітко. Міжгір’я іде півколом сюди й сюди. З цього боку — багато скель. Бачите, гадаю? З іншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два коліна. І тут протікає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кілометри два-три від астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тільки воно дуже велике, це море, не влізло на рисунок. Йде за обрій, таке велике.

Не лише Микола Петрович і Вадим Сергійович, але навіть і я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звідки Ван Лун міг довідатися про всі ті ручаї, скелі, море? Як він міг накреслити цю карту? А він вів далі:

— Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тільки ручай з міжгір’я. Оця річка також. Широка, багато води. Міжгір’я йде півколом, річка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.

— І що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацікавило? — спитав здивований Микола Петрович.

— Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку міжгір’я, сказав уже, багато великих скель. Наче від землетрусу, скажімо. Висока стіна з скель. А зліва від неї — міжгір’я. А справа — та велика річка. Гадаю, річка раніше, дуже давно протікала нашим міжгір’ям. Потім стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях річці. Як гребля. Тоді річка потекла іншим річищем, поряд. Отут. І прийшла, як і раніше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю… — Ван Лун перевів дух.

Він уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалі уважніше й уважніше, раптом широко розкритими очима подивився на нього і вигукнув:

— Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили і розповіли нам, правильно…

— Вважаю, так, Миколо Петровичу, — підтвердив Ван Лун, уже посміхаючись.

— Тоді… тоді все дуже просто! Ми можемо полетіти з Венери! І навіть полетіти в новий строк! Ван, ви… ви… — Микола Петрович не знаходив слів. А я, все ще нічого не розуміючи, поглядала то на одного, то на другого.

— Тоді, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подібної думки, — заключне Ван