Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Бьорнем показав себе в Чикаго у найважчій праці. Живуче уявлення про те, що більше для краси виставки зробив Джон Рут, його дратувало. «Те, що було зроблено до моменту його смерті, — то був легкий натяк на план, — стверджував він. — Враження щодо його ролі поступово вибудовувалося кількома людьми, близькими друзями й здебільшого жінками, які, природним чином, коли виставка виявилася прекрасною, бажали сильніше пов’язувати свою пам’ять [61] із нею».

Смерть Рута стала важким ударом для Бьорнема, але й дала йому свободу стати ширшим, кращим архітектором. «Багато хто ставив питання, чи є втрата містера Рута непоправною», — писав Джеймс Еллсворт у листі до біографа Бьорнема Чарльза Мура. Еллсворт зробив висновок, що смерть Рута «пробудила в містері Бьорнемі такі якості, які в іншому разі не розвинулися б, принаймні так швидко, якби містер Рут залишився живий». Поширена думка завжди полягала в тому, що Бьорнем вів справи фірми, а Рут малював усі проекти. Бьорнем «більшою чи меншою мірою покладався» на мистецький талант Рута, стверджував Еллсворт, але й додавав, що після смерті Рута «ніякої подібної думки не виникало… навіть з його дій не було помітно, що колись він працював із партнером чи не завжди діяв в обох напрямках».

У 1901 році Бьорнем збудував «Фуллер-білдінґ» у трикутному перетині, де Тридцять третя стрит сходилася з Бродвеєм у Нью-Йорку, але мешканці сусідніх будинків вбачали в його вигляді подібність до відомого господарського знаряддя і прозвали будівлю «Праскою». Бьорнем і його фірма будували й далі десятки інших споруд, зокрема крамницю «Gimbel’s» у Нью-Йорк, «Filene’s» у Бостоні, обсерваторію Маунт-Вілсон у Пасадені (штат Каліфорнія). Із тих двадцяти семи будинків, які в межах чиказького «Кола» збудували вони з Джоном Рутом, нині залишилися тільки три, серед них і «Рукері», де бібліотека на верхньому поверсі не набагато змінилася від часу тієї чарівної зустрічі в лютому 1891 року, і «Reliance Building», чудово перероблений на готель «Бьорнем». Ресторан при готелі зветься «Етвуд» на честь Чарльза Етвуда, який став головним проектувальником після Рута.

Бьорнем став одним із перших тогочасних прихильників захисту природи. «До наших часів, — зауважував він, — люди не ставилися до природних ресурсів ощадливо, але віднині ми маємо поводитися саме так, якщо не є настільки аморальними, щоб зруйнувати ті умови, в яких житимуть наші діти». У нього була велика, хоча й не вельми доречна, віра в автомобілі. Коли знайдеться заміна коневі як засобу пересування, «скінчаться нещастя варварства», — писав він. «Коли настане ця зміна, вона буде істинним кроком вперед у русі цивілізації. Не буде ні чаду, ні газів, ні кінського сміття, повітря, і вулиці стануть чистими та свіжими. Хіба це не означає покращення здоров’я і настрою в людей?»

Зимовими вечорами в Іванстоні вони з Марґарет ходили кататися з Френком Ллойдом Райтом і його дружиною. Бьорнем став завзятим гравцем у бридж, хоча було відомо, що грав він геть недотепно. Він обіцяв дружині, що після виставки працюватиме не так напружено. Але цього не сталося. Він пояснив Марґарет: «Я вважав, що виставка — то було напружене життя, але й бачу, що швидке просування вперед у всіх цих важливих справах дарує мені повноту дня, тижня чи року».

Здоров’я Бьорнема почало погіршуватися на початку ХХ століття, коли йому минуло п’ятдесят. У нього розвинувся коліт, а 1909 року він дізнався, що має діабет. Обидві недуги змусили його до більш здорового харчування. Діабет пошкодив його серцево-судинну систему та спричинився до інфекції в ступні, яка мучила його решту життя. З роками він став цікавитися надприродним. Якось пізно ввечері в Сан-Франциско, в бунгало на вершині Твін Пікс, овіяній туманом, — то була його «халабуда» під час чергового будівництва, — він розповів другові: «Коли б я мав на це час, то, напевне, зміг би довести, що життя триває й після смерті, що випливає з необхідності, філософськи висловлюючись, вірити в абсолютну й усесвітню силу».

Він знав, що його пора закінчується. 4 липня 1909 року, стоячи з друзями на даху «Reliance Building», озираючи любе його серцю місто, він промовив: «Ви побачите його гарним. Я вже не побачу. Але воно неодмінно буде гарним».

Шум у вухах, біль у роті й безсоння ніяк не давали спокою Олмстедові, і скоро в його очах з’явилася порожнеча. Він став забудькуватим. 10 травня 1895, через два тижні після свого сімдесят третього дня народження, він писав до свого сина Джона: «Сьогодні вперше для мене стало очевидним, що на свою короткочасну пам’ять мені вже не можна покладатися». Йому було сімдесят три роки. Того літа, у свій останній день у бруклінському кабінеті, він написав три листи до Джорджа Вандербільта, де казав приблизно те саме.

У той період у вересні 1895 року, який він назвав «найгіршим тижнем його життя», він зізнався своєму другові Чарльзу Еліоту: йому страшно, бо він у такому стані, що скоро йому доведеться лягти в психіатричну лікарню. «Ти навіть не уявляєш, як мені страшно, що може бути визнано за доцільне відправити мене до “відповідного закладу”, — писав він 26 вересня. — Що завгодно — тільки не це. Мій батько був директором божевільні; уперше й востаннє попрацювавши там і побувавши за лаштунками кількох подібних місць, я надзвичайно їх жахаюся».

Втрата пам’яті прогресувала. У нього розвинулася депресія і параноїдальні страхи. Він звинувачував свого сина Джона, що той плете «інтригу», щоб усунути його з фірми. Дружина Олмстеда Марі відвезла чоловіка до сімейного будинку