Читати книгу - "Спалені мрії"

– Не турбуйтеся про нього, він зараз із нами вечерятиме, у нас нічого не залишалося, і на апетит у гурті ніхто не скаржився, – заспокоював її Василько, мов зовсім дорослий.

Тим часом на лавці під хатою дід Сава продовжував умовляти Павла, намагався переламати на свій лад, відчуваючи, що своїм словом може ще багато чого.

– Синку, матері зараз спокій потрібний. Сам розумієш, як воно їй було, а тут ти з такою звісткою приїхав, – добирав слова. – Може, передумаєш, дядько Максим уже не повернеться, а дитинка ще одна добавиться. Як же їй обійтися без тебе? От така в неї непроста доля.

– Не треба було за нього ходити, самі б прожили. – Згадка про дядька Максима аж сердила його.

– Ну чим він вам був поганий? Хату збудував, усе зароблене додому ніс, ви ж самі зробили все, щоб він пішов. Тепер і ти залишаєш матір напризволяще.

– Не вмовляйте мене як дитину. Поїду гроші заробляти, тоді й матері пришлю, про неї ніколи не забуду.

– Ти знаєш, колись за моєї молодості теж бідові хлопці були на нашій вулиці, ще до революції їздили на заробітки аж у Чикаго, то по-різному заробили. Хто гроші привіз, хто без грошей ледь добрався, а хто в чужій землі лежати залишився. Батько твій теж таких знав, але його немає, а матір ти вже не слухаєш, мене також. Дивись, щоб тобі воно на користь пішло, бо і в селі вже не так, як раніше, – одні до чарки припадають, другі по гульках бігають, але є й такі, які знають собі ціну. Ти молодий дуже, то схилишся до тих, які поряд будуть, – начальників твоїх і друзів. Від них усе залежатиме. – Діду не складно було все побачити наперед. – Відклав би ти свою поїздку на пізніше. Побув в армії, а потім і про заробітки можна було б подумати, а то в мене таке враження, що біжиш ти з дому світ за очі й сам не знаєш чому. – Він аж руку до серця прикладав, відчуваючи, що це їхня остання розмова.

– Я путівку підписав. Тому, як сказав, так і зроблю. – Павло продовжував стояти на своєму.

– Розумію, підвели до того, щоб молоді хлопці дали клятву, а потім вбивають у голову, що ви повинні тримати слово. Хитрий хід, нічого не скажеш. Одним словом, збили з пантелику, як самі захотіли, ще й комсомольцями зробили, щоб і надалі на вас впливати. Для чого? – Дід Сава вже й сам не знав, про що говорити далі. – А чи не комсомольці забрали все у твоєї матері та батька в кінці двадцятих років? – З молодим хлопцем небезпечно було про те говорити, все ж наважився. – До страшного голоду довели навмисне, – сміливо сказав і про те підлітку. – Ти не бачив фотокартку братика свого старшого – Санька, якому не довелося тоді вижити? – Він лише один раз поглянув, але не міг забути. – Дитина з роздутим великим животом і тоненькими кінцівками – кісточки, обтягнуті шкірою. – Навіть досі в його пам’яті вона збереглася. – Дядько Семко тоді сфотографував, думали, пізніше в суд на владу подати можна буде. А вийшло так, що й фотокартку в коморі під дошками переховувати довелося. – Діда аж колотити почало від тих спогадів. – То вона ціла чи згоріла під час пожежі? – вдивлявся в Павлове закам’яніле обличчя.

– Нічого я не бачив і знати не хочу! – ледь ворушилися бліді губи. – Такого не було, то все неправда, – вже голосніше чути його голос. – Хліб у дворах бандити позабирали, які проти радянської влади воювали, – вже голосно і твердо.

– Так он воно що! – Дід аж за голову схопився. – Виходить, тобі в училищі не лише про трактор розказували? – По дідових очах видно було – він здивований до краю. – Мене ж тоді за що посадили? Може, і я бандит по-твоєму?

– Не знаю! Не знаю! – аж закричав Павло.

– Тихо, хлопче, тихо. – Сава за звичкою поглядав на вулицю, аби ніхто їх не чув. – Зрозумій одне – я тобі добра бажаю. – Це були його останні слова цього дня.

Через тиждень Мар’яна проводжала свого Павла в далеку дорогу. Пошила йому нову торбину, поклала поїсти й одежину, яка була. Сама трималася з останніх сил, бо не знала, куди він їде і коли вони зустрінуться. Повернувшись додому, побачила на столі хрестик та молитви, які клала йому, щоб спасали від усякого лиха. «А він посоромився святинь наших та проміняв на комсомольський квиток». – Так вона розказувала іншим дітям після вечері. А потім довго молилася перед іконою Пресвятої Богородиці, просила Матінку Божу оберігати її найстаршого сина, послати на нього благословення в дорозі, в роботі, а головне – хороших людей поряд, без яких не прожити, це вона по собі знала. І лише вночі давала волю своїм сльозам. Переплакавши, знову лаяла Павла, який зовсім матір слухати не став, потім Федора, який обіцяв повернутися та не стримав свого слова. Гнала з двору Максима, якому повірила в такий скрутний час. Говорила, що не хоче й бачити, а вставши рано-вранці, знову виглядала у вікно – чи йтиме на роботу повз її двір, і чи буде озиратися, щоб її побачити.

Нудьгували за Павлом діти, виглядали листоношу і не раз перечитували його листи. Після Водохрещі Мар’яна народила доньку і була рада дитинці, бо немовля збирало їх усіх біля себе.

Тихо гуділа прядка довгими зимовими вечорами, вичесані волокна льону скручувалися в хорошу тонку нитку під Мар’яниними пальцями, вчили уроки біля каганця діти. Часто збиралися в цій хаті сусіди й родичі: хто вишивав рушник, хто – сорочку, хто з маленькою бавився, і всі неголосно співали жалісливих і мелодійних українських пісень. Приєднувалися до співу і діти, бо