Читати книгу - "Риб’яча кров"

— То як, Гано? Зробиш собі документи й за два тижні поїдеш.

Я побачила, як Надя сіла на ліжку. Ця думка надихнула її більше, аніж мене. Я заплющила очі. До ранку було ще далеко, і я все ще була трохи заслабка.

Анна відчиняла шафи й шухляди, щоб віддати мені щось зі своїх речей. Шкарпетки, кілька футболок, піжама, білий светрик. Я стояла дещо безнадійно над відкритою валізою. Мені було двадцять п’ять і, окрім курсу на лижах у гімназії й літнього підробітку під час навчання в університеті, я ніколи тривалий час не була поза домом. Я посміхалася. «Це теж наш рід», — згадала я слова мами. І ще — дядька Венцу й річку, що повільно текла біля його хати. Майже все, про що я думала, уже не існувало.

У конверті в мене було п’ятдесят британських фунтів і квиток в один бік на автобус до Лондона. У гаманці — п’ятсот крон, на квиток до Праги і якийсь обід. Відбуття з вокзалу «Флоренц» о шостій вечора.

— Гроші я тобі надішлю, щойно буде така можливість, Анно.

— Це не горить. Із першої платні купи собі якийсь пристойний одяг.

Анна вже мала свій світ. Квартира, робота, життя в маленькому місті, улітку з подругами поїде до моря. Я дивилася за вікно на небо, сутеніло, сяючі електричні лампи на вулицях, місто під районом вирувало світлом вікон і автівок. Я думала про вчорашнє прощання з батьками. Від обох віяло страхом і неспокоєм. Це було трохи сльозливо, але я поводилася, ніби все гаразд. Я не взяла грошей від тата, а мамі пообіцяла, що якнайшвидше їй напишу чи подзвоню. Коли я йшла, мама з’їхала зі мною ліфтом донизу. «За рік я повернуся й сподіваюся, що ми знову побачимося всі вчотирьох. Що будемо родиною», — щось таке я шепотіла їй до вуха внизу біля входу в десятиповерхівку.

Я вже зібралася. Це було нескладно. Я вийшла на балкон і вихилилася, щоб побачити сусідній будинок. Шукала очима вікно на п’ятому поверсі. Воно було закрите жалюзі, та можна було здогадатися, що там світиться. За останній тиждень я не знайшла в цій біганині часу, щоб зайти подивитися на пана Тушла. Я не знала жодних новин із села і знати їх не хотіла. Я тільки уявляла собі, що хата пана Тушла окрай села біля лісу все ще стоїть, мисливці матимуть із неї склад. У цей момент я почула голос Анни. Вона вибігла за мною на балкон.

— Ходи подивися, хутко.

Ми всілися біля телевізора, був саме час головних вечірніх новин. Репортер стояв із мікрофоном перед хатою, яку я так добре знала. Навколо розвалини, але кілька знайомих фронтонів іще стояло. Камера знову націлювалася на будиночок із палісадом, перед ним я впізнала авто найстаршого сина пані Згоркової.

— Остання мешканка цього виселеного села, вісімдесятилітня жінка, що має бути силоміць перевезена за участі поліції й старости районного центру неподалік, — декламував сенсаційним голосом репортер.

Я побачила знайоме обличчя у вікні, чужих людей, що походжали перед дверима, авто поліції.

— Будь ласка, вимкни це, Анно…

Це був останній вечір у Анниній квартирі, а я не могла заснути. Не крутилася, щоб її не розбудити, вона лежала поруч мене, на другій половині широкого ліжка, і рівномірно дихала. Без руху, руки на ковдрі, я лежала й витріщалася на стелю. Запакована валіза стояла в коридорі.

Тато дрімає перед обідом у кріслі й тоді, коли я саме зачиняю двері балкону, прокидається. Я трохи здригаюся від холоду, уже жовтень, а я стояла в самій футболці на балконі на дев’ятому поверсі, де свистить вітер. Я тримаю в руці мобільний і відчуваю, що маю посмішку від вуха до вуха, нічого не можу з цим вдіяти, мені відразу хочеться збігти вниз із цього дев’ятого поверху, не чекаючи, поки приїде ліфт…

— Що з тобою? — запитує тато.

Ми дивимося одне на одного, милиці в нього сперті обабіч крісла, він трохи затуманений зі сну, а я сама не своя й набираю повітря в груди.

— Щойно говорила з Гонзою!

Я стискаю в руці маленький телефон, мало не розчавлюю його, і швидко переповідаю, як учора додзвонилася одній будівельній фірмі в Шумперку. Там Гонза вже давно не працює, але вони дали мені контакт товариства з Римаржова, звідки він теж нещодавно пішов, але там знали людину, яка з ним працювала. І той мені продиктував номер телефону Гонзи. У мене було цих дев’ять чисел, нашкрябаних на аркушику, але був уже пізній вечір. Уранці я готувала сніданок і не думала ні про що інше, проте саме це постійно відкладала. «За годинку», — казала я собі, — «за півгодинки, за десять хвилин». А потім я вибігла на балкон і набрала номер, а потім залунав голос, який спочатку звучав дуже сторожко, але