Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Після тривалої, якоїсь непевної паузи незнайомець промовив:

 — Я волів би не відповідати на ваше запитання. Ви надто далекі від усього цього.

Але Аґата загорілася живою цікавістю.

 — Я хочу знати нарешті, хто ви! — зажадала вона, і це був, звичайно, жіночий привілей, чинити опір якому було просто-таки неможливо.

В очах у незнайомця знову промайнула та сама, трохи смішна невпевненість, як тоді, коли він, вітаючись, із запізненням підняв капелюха; здавалося, в нього аж руки свербіли знов оголити, як і належить, голову, але потім у ньому щось застигло, одна армія думок немовби вступила в бій з другою і врешті здолала її, і зробила вона це аж ніяк не завиграшки.

 — Мене звати Лінднер, я вчителюю в гімназії імені Франца-Фердинанда, — відповів він і, трохи подумавши, додав: — А ще я — доцент в університеті.

 — Тоді ви, може, знаєте мого брата? — зраділо спитала Аґата й назвала йому Ульріхове прізвище. — Недавно він виступав — якщо не помиляюся, в Педагогічному товаристві — з доповіддю про математику й гуманність чи про щось таке.

 — Знаю лише за прізвищем. А доповідь я сам слухав, — зізнався Лінднер.

У його відповіді Аґаті почулося небажання розмовляти про ту доповідь далі, але вона відразу й забула про це, бо Лінднер уже заговорив знову, спитавши:

 — А ваш добродій батько був відомий правник?

 — Так, він недавно помер, і я живу тепер у брата, — розкуто сказала Аґата. — Чи не завітаєте коли-небудь до нас на гостину?

 — На жаль, на світське життя я не маю часу, — різко відповів Лінднер і опустив очі.

 — У такому разі ви ж бо не станете заперечувати, — провадила Аґата, не звертаючи уваги на його внутрішній опір, — якщо я коли-небудь завітаю до вас. Мені потрібна порада! — І, позаяк він усе ще називав її «панною», гадаючи, що вона незаміжня, додала: — Я «пані», і прізвище в мене — Гаґауер.

 — Виходить, ви — дружина заслуженого педагога, професора Гаґауера?! — вигукнув Лінднер.

Цю фразу він почав з гучним захватом, але ближче до кінцівки завагався й приглушив її. Бо професор Гаґауер мав дві подоби: він був педагог, і він був проґресивний педагог. Лінднер ставився до нього, по суті, вороже, але яка ж радість виявити такого знайомого ворога в хистких туманах жіночої душі, якій щойно ударило в голову неможливе — прийти додому до незнайомого чоловіка; поступовий перехід від другого з цих почуттів до першого й відбився в тоні його запитання.

Аґата це завважила. Вона не знала, чи варто казати Лінднерові, в якому стані тепер її взаємини з Гаґауером. Якби вона сказала йому про це, між нею й цим новим приятелем усе могло б одразу скінчитися. Аґата відчувала це дуже виразно. І тоді вона пошкодувала б; адже Лінднер, багато чим провокуючи її покепкувати з нього, воднораз викликав у неї й довіру. Враження — а його переконливо підтверджував увесь його вигляд, — що цей чоловік для себе нічого не прагне, якимсь дивним чином змушувало її бути відвертою. При ньому їй уже нічого не хотілося, й відвертість напрошувалася сама собою.

 — Я маю намір розлучитися! — зізналася нарешті Аґата. Запала мовчанка; вигляд у Лінднера був пригнічений. Тепер цей чоловік видався Аґаті все ж таки якимсь аж надто жалюгідним. Нарешті він, ображено всміхнувшись, промовив:

 — А мені, коли я вас побачив, відразу щось таке й спало на думку!

 — Виходить, ви ще й противник розлучень! — вигукнула Аґата, не стримавши роздратування. — Ну звісно, ви ним, либонь, і маєте бути! Але знаєте, ви таки трохи відстали від часу!

 — Принаймні я, на відміну від вас, не бачу в цьому нічого природного, — замислено промовив на свій захист Лінднер, потому скинув окуляри, протер їх, знов надів і звів погляд на Аґату. — Мені здається, у вас замало волі, — констатував він.

 — Волі? От саме розлучитися волі мені й не забракне! — вигукнула Аґата, хоч і знала, що відповідь її нісенітна.

 — Ви мене не так зрозуміли, — м’яко закинув їй Лінднер.

 — Адже я припускаю, що ви маєте вагомі причини. Але в мене про це своя думка: свобода моралі, яку тепер собі дозволяють, на практиці завжди виявляється лише ознакою того, що індивід міцно прикутий до власного «я» і не спроможний жити й діяти з ширшим розмахом. А добродіям поетам, — ревниво додав він, пробуючи пожартувати над щиросердим паломництвом Аґати (ця спроба в його вустах обернулася досить кислою міною), — які підігрують настроям молодих жінок і тим заслуговують від них надто високої оцінки, — тим добродіям, певна річ, легше, ніж мені, коли я кажу вам, що шлюб — це інститут відповідальности людини і її верховенства над своїми пристрастями! Та перше ніж звільнятися від зовнішніх захисних засобів, створених людством завдяки раціональному самопізнанню супроти власної ненадійности, індивід мав би, либонь, сказати собі, що ізолювання від високого цілого й непослух йому завдає більшої шкоди, ніж розчарування тіла, якого ми так боїмося!

 — Це звучить, як бойова настанова для архангела, — сказала Аґата. — Але не думаю, що ви маєте рацію. Я вас трохи проведу. Я хочу, щоб ви пояснили мені, як можна так міркувати. Ви зараз куди йдете?

 — Мені треба додому, — відповів Лінднер.

 — Хіба ваша дружина мала б щось проти, якби я провела вас додому? Внизу, в місті, ми могли б узяти машину. Я ще маю час!

 — Зі школи приходить мій син, — з гідністю відхилив пропозицію Лінднер. — Ми обідаємо завжди в той самий час. Отож я маю бути вдома. Моя дружина, до речі, кілька років тому померла наглою смертю, — виправив він помилкове припущення Аґати і, кинувши погляд на годинника, злякано й роздратовано додав: — Я мушу поспішати!

 — Тоді вам доведеться пояснити це мені іншим разом, для мене це важливо! — настійливо запевнила його Аґата. — Якщо не хочете заглянути до нас, то я можу завітати до вас.

Лінднер хапнув ротом повітря, але це йому не допомогло. Нарешті він сказав:

 — Але ж вам, жінці, не можна приходити до мене!

 — Можна! — запевнила його Аґата. — Ось побачите, одного прекрасно дня я постану