Читати книгу - "Я, Богдан"

Що ж, панове, коли настав час степів, то можна послужити й степам!

Про всіх же крикунів можна б сказати: «Гортань їх — гроб отвєрст». Покричать та й перестануть. Бо тільки я знаю те, чого вони не знають. Як визволитися від усіх пут. Якою дорогою вознестися до свободи, нічим не обмеженої, до вольності, нічим не зіпсутої.

Я розсилав своїх полковників розбивати ворогів менших, легших, сам стояв, очікуючи собі ворога найтруднішого. Страшно не тоді, коли є ворог, а коли його немає, коли не знаєш, звідки він з’явиться, як ударить, хто він і що. Коли Сціпіону після завоювання Карфагена в сенаті мовили: «Тепер Римська республіка в безпеці», він вигукнув: «Навпаки, ми нині в більшій небезпеці, бо не маємо ворога!» Sine adversario marcet virtos — без ворога в’яне і гнусніє мужність.

Як тоді малювали війни? Міста суворі, грізні, багаті (а в нас — сільські, ординарні, справжні хлопські діри, де босі хлопці пасуть кози попід валами, що вже давно зрівнялися із землею), оточені високими мурами — і ось облога. Бомбарди ригають потужними снопами полум’я, по сірих осінніх полях тягнуться безкінечні вервечки війська, мушкети випльовують клуби диму, вдалині табір ворожий, ройовйсько пишних наметів, возів, стародавніх гармат з левиними пащами, кінні вістуни мчать туди й назад. Іржання коней, відрубані голови, поранені, що корчаться в багнюці й кричать: «Добий! Добий!» Хвала і слава дмуть у сурми…

Шкода говорити! Від мене годі було сподіватися такої мальовничої війни.

Ніхто не міг збагнути, що я обрав свій власний спосіб ведення війни. Я обрав стояння і вичікування. Як тверда скеля, об яку вдаряються водяні вали. Котяться на скелю страшні своєю кількістю, сповнені пихи й віри в своє могуття, і розбиваються, розприскуються пилом водяним, і то ще щастя, коли погибель їхню осяє райдуга від тих бризок.

Я стояв і вичікував ще під Жовтими Водами, тоді під Корсунем, тепер під Старокостянтиновом на Скаржинськім полі. Слава відлетіла від мене і тепер сяяла золотими своїми крилами над Кривоносом, який вів мій передовий полк, шукаючи кривавого звіра Ярему Вишневецького. Народ співає про того, хто б’ється, тож про Кривоноса й співано тоді на всіх шляхах:

Перебийніс водить не много —

Сімсот козаків з собою.

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

Кривоніс узяв Полонне, відбив у Вишневецького і київського воєводи Тишкевича Махнівку, б’ючи з гармат на тріумф і випиваючи різні вина пана воєводи, що мав зілля у всіх свой маєтностях у достатку, бо ж був таким бібушем, що вже пив навстоячки, аби більше влізло, а щоб не падати з ніг при цьому, то завжди мав коло себе двох пахолків, які його підпирали.

Звірства Вишневецького, тривожні чутки, що козацьких послів у Варшаві посаджено на палі, призначення сеймом трьох регіментарів шляхетського війська і збирання його під Старокостянтинів «для враження» на козаків, поки нам дуритимуть голову пани комісари на чолі з паном Киселем, — все це змусило мене зрушити з місця під Білою Церквою і поволі пустити всю свою силу на захід, маючи попереду Кривоноса, про якого панство вже починало говорити, ніби воює він на власну руку, може й усупереч Хмельницькому, котрий тільки й уміє, що стояти на місці, і ніхто не знає, що він думає, що гадає.

Під Старокостянтинів уже послано Заславським полки Корицького й Суходольського, кінний полк Осінського боронив переправи через Случ. Кривоніс написав Коряцькому листа:

«Милостивий пане Корицький! Писав до мене пан воєвода сандомирський, аби я війну занехаяв і назад додому вернувся, і я се радо б учинив, якби не привів мене до сього Вишневецький, котрий у Немирові і в другім місці немилосердне тиранство над братією моєю поробив: рідній братії моїй казав вертіти очі буравами, — і я за се не перестану шукати його всюди, хоч би і в костьолі, аж поки не дістану. Тому остерігаю, аби пан воєвода сандомирський не жалкував — аби речі свої й своїх підданих вивіз десь далеко до замку — бо хоч би я й хотів вас охоронити, та у війську моїм люди різні, і покладатися на них не треба. Коли ж би ти, вашмосць, думав, що мене з військом моїм можеш знищити, то я радо на вашмосць чекаю. За тим будь, вашмосць, ласкав. Вашої милості приятель такий, як зараз побачиш. Максим Кривоніс».

Перина — Заславський напише згодом: «Наші небожата, бачачи слабі свої сили, мусили рушити з Старокостянтинова». Козаки кричали услід шляхті: «Отак, ляше, по Случ наше!»

Не можна сказати, що все те легко дісталося. Спершу кіннота шляхетська перескочила Случ і наробила переполоху в Кривоносовім війську. Витяли до двох тисяч погано озброєного поспільства, взято до неволі сотника Кривоносового Полуяна, однак на тортурах той налякав панів, що Хмельницький іде вже сюди з страшною силою з — під Паволочі,

Кривоніс почав бити шляхетський табір з гармат, і полки панські стали відступати, щоб з’єднатися з головними силами Речі Посполитої під Чолганським Каменем. Гарячі голови козацькі кинулися, хто як хотів, навздогін, але їх перепустили через Случ, і звір показав, які гострі зуби має: нерозважливих козаків порубано стільки, що трупів лежало густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле.

Закликаючи Кривоноса бути обачнішим, я послав його далі в глиб Поділля, щоб позбавити ворога припасів. Бо шляхта сунула сюди своє військо і «для враження», та й для прохарчування. Як то казано: на Поділлі хліб по кіллі, а ковбасами пліт городжений. Максим узяв Межибож, а тоді й Бар, що вважався, як і Кам’янець, фортецею неприступною. Згодом якийсь уцілілий шляхтич дивуватиметься з незбагненної поведінки козацтва, яке не залягало під смертельним вогнем, а навпаки — скакало в нього, сподіваючись знайти там не смерть, а фортуну й вікторію: «Коли дано огня з гармат і німці вистрілили, гультяйство під дим скочило».

Кривоніс хотів ще «скочити під дим» і в Кам’янці, та я завернув його звідти, бо вже хотів мати в себе під рукою всю силу, щоб з належним пошанівком зустріти силу шляхетську.

Вернулися нарешті мої посли з Варшави і привезли образливий для нашої честі лист про милість панську з погрозами. Лист був безіменний, посланий одразу всім або ж нікому зосібна: «Старшому отаманові, осавулові, полковникам, сотникам і всьому Війську Запорозькому». Посли казали, що сам примас Любенський обіймав їх на