Читати книгу - "Оголений нерв"

— Не ти, війна перекреслила усі наші плани.

— Я позбавив його життя.

— Право жити потрібно заслужити, а він не гідний життя.

— Я його вбив, — повторив монотонно Геннадій.

Льоня різко підвівся, схопив кухлик, зачерпнув з відра холодної води, плеснув її в обличчя Геннадія. Він здригнувся і, ніби не розуміючи, що відбувається, здивовано глянув на Льоню. Хлопець міцно схопив його за плечі і щосили струснув.

— Не можна так! Чуєш мене? — Льоня ще раз струснув друга. — Потрібно жити далі. Ти повинен бути сильним, щоб боротися з ворогами. Чуєш, братику?

Льоня відчув, як під руками нервово здригнулося тіло Геннадія. Хлопець обняв його, і Гена уткнувся головою йому в плече.

— Дякую, Льончику, — сказав він стиха.

— Гадаєш, я не думав про Якова? — зізнався Льоня. — Мені також не по собі, але потрібно все це пережити і стати сильнішим. «Те, що не вбиває, робить нас сильнішими» — так, здається, сказав Ніцше? Скільки тобі ще часу потрібно, щоб отямитися?

— Я вже в нормі, — зітхнув Геннадій. — Зараз дай мені дві години на відпочинок, і я працюватиму з вами нарівні.

— Ось і добре, — сказав Льоня і поплескав його по плечу. — Лугандія! — сказав він, що означало: «Все буде добре».

Розділ 71

Настя відчинила навстіж вікно, впускаючи до кімнати ранок. Рожевим небом на сході починався новий день, який знову доведеться прожити в болі та надії. Звичний маршрут: кухня, кава, балкон, цигарка. Настя всілася зручніше на табуретці, запалила цигарку і за звичкою роздивлялася вулицю. Сьогодні її розбудили вибухи, які почалися о п’ятій ранку. Вставати не було сил, бо безсонна ніч жінку виснажила, але й сну не було. Багато хто вже так звик до вибухів, що спить і не прокидається навіть тоді, коли дрижить земля, а Настя так не може. Сон став настільки сторожкий, що кожен звук чути навіть крізь нього. «бабахи» вже стихли, і Настя насолоджувалася кавою і вранішньою свіжістю. Ніч трохи остудила від спеки закуте в бетон місто. Проїхав «віджатий» у маршрутника мікроавтобус. У відчинені дверцята було видно бойовиків у формі та касках з автоматами на грудях. «Недовго вам залишилося кататися», — подумала Настя, проводжаючи поглядом транспорт.

Настя зробила ковток кави і почула чоловічі голоси, які долинали з даху сусіднього будинку. Вона повернула голову і побачила на даху готелю «Центральний» кількох бойовиків. Чоловіки вовтузилися, щось там установлюючи. Коли вони зробили свою справу і спустилися по пожежній драбині на балкон п’ятого поверху, Настя обімліла. На її будинок було направлено дуло гранатомета. Чоловіки, помітивши жінку, про щось перемовилися, голосно пореготали, покурили і пішли в приміщення, а Настя не могла відірвати погляд від гранатомета. Їхня квартира була кутовою, один постріл міг легко зруйнувати ріг будинку.

— Щоб вам пусто було! — пробурчала Настя. — Цього ще клопоту бракувало!

Вона ввімкнула комп’ютер і задала пошук, щоб упевнитися, що не помиляється. Справді, бойовики встановили на даху гранатомет. І що робити? Міліції не пожалієшся, влада теж нічого не вдіє. Нещодавно знайома Насті розповіла, як на шосе Будівельників «захисники» на даху дев’ятиповерхівки влаштували вогневу точку. Бойовики затягли туди гранатомет, бо саме той будинок був на околиці міста, поблизу дороги, що веде на Луганськ. Мешканці вийшли гуртом, щоб прогнати їх звідти, але марно. Черга калаша вгору — і люди зрозуміли, що аргументів проти пострілів не знайти. Уже за годину «гості» з Чечні та Дагестану влаштували на даху шабаш: вони пили горілку, реготали і стріляли в повітря. Ввечері у найближчій квартирі продовжили гуляння — якась гнида знайшла для них і випити, і закусити, навіть приїхали на таксі повії. «Що ж, доведеться молитися, щоб гранатомет не вистрілив у цей бік, — подумала Настя. — Нічого змінити не можна».

Упродовж дня вона час від часу виходила на балкон і все поглядала у бік сусіднього будинку, плекаючи надію, що гранатомет приберуть звідти. Але він вороже поглядав на неї, не збираючись покидати своє зручне місце.

Розділ 72

Народилося яскраве сонце, а з ним іще один новий день. Після вчорашньої короткочасної грози дерева, трава, квіти — все напилося свіжості, оновилося, зазеленіло, зраділо, потяглося назустріч сонячним лагідним промінчикам. Здавалося, що в такий світлий день люди повинні забути про зброю, щоби встигнути насолодитися воскресінням нового світлого дня після темної ночі, навколишньою природою і всім тим, що послав їм Господь з небес. Проте в цьому самому залитому сонцем світі, можливо, саме зараз проливається чиясь кров і замість насолоди життям чиясь душа поспішає на зустріч із Богом.

Льоня зітхнув. Не хотілося впускати в душу сум саме такого дня, що народився, аби нагадати людям про те, яке прекрасне життя. Юнак кинув погляд на Геника, який зосереджено вдивлявся в дорогу, хоча за півгодини на ній не було жодної машини. Попри мовчанку друга Льоня помітив у ньому позитивні зміни. Геник трохи заспокоївся, і його впевнена рука на кермі «форда» вже не здригалася в нервовому напруженні. Погляд також спокійний, не такий розгублений, як був зовсім нещодавно. Звичайно, з пам’яті ніколи не викреслити той день, який мало не зламав Геника, але людина так влаштована, що може сховати у надійний схрон неприємні спогади і лише в часи глибоких роздумів діставати їх звідти або при нагоді вони самі зринуть на поверхню, щоб знову нагадати про себе. Зараз потрібно заговорити до Геника, і розмова повинна бути відволікаючою та позитивною. У Льоні був чудовий настрій, і він сам собі всміхнувся.

— Незабаром будемо вдома! — радісно промовив Льоня.

— Не зуроч, — в тон йому відповів друг. — Ти, Льончику, головне — випадково не обмовся, де ми були, — нагадав Геннадій.

— Тю! Дитина, чи що?

— Батьки завжди хочуть знати правду про своїх дітей, але, напевно, не знайдеться таких, які б знали все про своїх нащадків.

— Це точно! — усміхнувся Льоня.

— А ти чому такий сьогодні усміхнений? Чи, бува, не закохався?

— Поринув у мрії. І знаєш, Генику, що мені спало зараз на думку?

— Скажеш — знатиму.

— Коли закінчиться війна, то я одразу