Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

було видно, і лише тоді вона усвідомила, що цигарка дуже їй засмакувала: не схожа була на жодні інші. Піднісши недопалок до приладної дошки, вона намагалася роздивитися виробника. Виробника не було, лише торгова марка. На тонкому білому папері золотом було витиснено знак долара. Досі вона не бачила нічого схожого.

А потім пригадала старого з газетного кіоску на Терміналі (чи вокзалі «Таґґарт», як його колись називали). Вона всміхнулась і вирішила приберегти цей трофей для колекції старого. Загасивши цигарку, поклала недопалок у сумочку.

П’ятдесят сьомий потяг уже простягнувся на пероні; він от-от мав вирушити до «Вузла Ваятта», коли Даґні, діставшись до Шаєнна і повернувши машину в гараж, у якому її винаймала, вийшла на платформу. До прибуття нью-йоркського експреса, що вирушав на південь, було півгодини. Відійшовши в кінець платформи, втомлено обперлася об ліхтарний стовп; Даґні не хотілося, щоб станційні працівники її помітили і впізнали. На платформі стояло кілька груп людей, які жваво щось обговорювали, частіше, ніж завжди, виринали назви газет.

Згадуючи своє велике досягнення, вона подивилася на освітлені вікна п’ятдесят сьомого, уявляючи, як затишно в ньому мандрувати. Цей потяг от-от мав вирушити гілкою «Лінії Джона Ґолта»: повз міста, повз гірські крутосхили, повз зелені вогні семафорів, біля яких стовбичать радісні люди, повз долини, звідки в небо злітають ракети.

Нині до дахів вагонів тягнулося голе гілля, на якому де-не-де висіло сухе листя; пасажири, заходячи до вагонів, куталися в хутро і теплі шарфи. Вони вже звикли до нової лінії і сприймали її, як належне…

«Ми це зробили, — подумала Даґні. — Принаймні це ми зробили».

Вона занурилася в спогади, аж раптом її привернула розмова двох чоловіків, які стояли в неї за спиною.

— Але ж не можна так ухвалювати законів, це занадто швидко… Занадто швидко!

— Це не закони, а директиви.

— Отже, вони незаконні.

— Ні, бо минулого місяця вони ухвалили закон, що дозволяє їм видавати директиви.

— Не думаю, що варто закидати людей директивами так раптово… Це як грім на голову.

— Але хіба є час на пустопорожні балачки, коли йдеться про національні інтереси?

— Не думаю, що це справедливо. До того ж, тут кінці з кінцями не сходяться! Як викрутиться Ріарден, якщо тут ідеться…

— Що тобі той Ріарден? У нього й так достатньо грошей. Виплутається.

Кинувшись до найближчого кіоску, Даґні купила вечірню газету.

Усе було на першій же шпальті. Веслі Моуч, верховний координатор Бюро економічного планування та національних ресурсів, в ім’я національних інтересів, випереджаючи події, видав низку директив.

Залізницям країни наказано обмежити максимальну швидкість до ста кілометрів на годину, а максимальну довжину потягів — шістдесятьма вагонами. І пускати однакову кількість потягів у всі п’ять сусідніх штатів. Задля успішного виконання цієї директиви країну поділено на відповідні зони.

Сталеливарним заводам країни наказано обмежити максимальне виробництво будь-якого сплаву до обсягів решти підприємств цієї галузі й надавати частку від своєї продукції кожному охочому покупцеві.

Усім виробничим підприємствам країни, незалежно від їхнього розміру і напрямку діяльності, без спеціального дозволу Бюро економічного планування та національних ресурсів заборонено покидати місцеперебування.

Щоб компенсувати залізницям додаткові витрати і пом’якшити процес реформування, оголошено п’ятирічний мораторій на повернення вкладів і виплату відсотків з усіх цінних паперів залізничних компаній — гарантованих і негарантованих, конвертованих і неконвертованих.

Щоб отримати кошти на утримання чиновників, які стежитимуть за виконанням зазначених директив, штат Колорадо обкладено особливим податком, що становить п’ять відсотків від загальної суми продажів його промислових концернів, оскільки він найміцніший і здатен витримати тяжкість екстреної ситуації.

І ось Даґні викрикнула заборонені слова, що примовляти їх не дозволяла ні гордість, ані вимоги самостійно знаходити раду за будь-якої ситуації… За кілька кроків від неї стояв чоловік. Вона навіть не помітила, що це звичайнісінький голодранець, і вигукнула, бо сталося непоправне, а він випадково опинився поруч:

— Що ж нам тепер робити??

Сумно всміхнувшись, занедбаний дядечко мовив:

— А хто такий Джон Ґолт?

Її жахало не так становище «Таґґарт Трансконтиненталь», не думка про Генка Ріардена, якого роздирали на шматки, а страх за Елліса Ваятта. У неї перед очима стояло тільки дві картинки: незворушний Елліс Ваятт, який докоряв їй у кабінеті: «Тепер ви здатні мене знищити; можливо, я змушений буду піти, але якщо це станеться, я прихоплю з собою усіх вас», і та несамовита лють, коли він розтрощив келих об стінку.

Ці два спогади викликали в її душі передчуття близької жахливої біди, а також те, що вона її мусить відвернути. Треба було знайти Елліса Ваятта і зупинити його. Даґні не знала, що саме може статися, розуміла лише одне: його треба стримати.

Нагадала собі, що єдиний обов’язок людини — діяти. Нехай вона лежатиме під руїнами будівлі чи її буде розірвано на кавалки під час повітряної атаки, і хоч як би вона почувалася, — діяти. І Даґні помчала платформою. Побачивши начальника станції, гукнула:

— Затримайте п’ятдесят сьомий, я наказую! — а потім, угледівши телефон-автомат, що зачаївся в закутку, продиктувала операторові міжміського зв’язку номер Елліса Ваятта.

Заплющивши очі й прихилившись до стінки телефонної будки, вона вслухалась у мертве дзижчання металу, що перетворювалося на далекий дзвінок. Відповіді не було. Гудок вкручувався у вухо, дедалі дужче примушуючи спазмувати її тіло.

Даґні вчепилась у слухавку, ніби це саме вона винна, що Ваятт не чує телефону.

Їй хотілося, щоб дзвінок лунав голосніше, геть забувши про те, що сигнал у її вусі відрізняється від того, який лунає зараз у Елліса вдома. Вона не помічала, що кричить: «Еллісе, не треба! Не треба! Ні!..» Аж нарешті почула сповнений докору голос телефоністки:

— Ваш абонент не відповідає.

Сидячи біля вікна п’ятдесят сьомого потяга, вона слухала, як колеса стукають об рейки з ріарден-металу. Сиділа, покірно гойдаючись у такт руху. За чорним блискучим склом пропливав край, що його вона не хотіла бачити. Це була її друга поїздка новою гілкою, і Даґні намагалася не згадувати про першу.

Пайщики «Лінії Джона Ґолта» доручили їй під чесне слово свої гроші, зібрані й заощаджені роками наполегливої праці; вони повірили в її хист, у її працьовитість, як у свої власні. Тепер вона, Даґні Таґґарт, змушена передати їх у руки грабіжників: не буде більше жодних поїздів, не буде вантажів, лінія перетвориться на трубу, за допомоги якої Джим Таґґарт висмоктуватиме з пайщиків гроші й кластиме їх до своєї кишені, не заробивши, а як винагороду за те, що дозволив іншим обібрати власну залізницю… Облігації «Лінії Джона Ґолта», які ще сьогодні вранці слугували запорукою економічної стабільності й майбутнього її власників, протягом якоїсь години перетворилися на пошматовані клапті