Читати книгу - "Божа кара"

«Видали» й це. «Сосредотачиваясь», мимо добре обладнаних шанців проходили. Де через кожні три кроки — кулемет, нам у спини націлений. І очі недобре примружені.

Злетіла ракета, жахнула прямо над головами. І ми — раз живеш, раз і помирати! — сипонули на кригу…

На кулемети німецькі.

Хекали один одному в спини… Хекали приреченою на погибель отарою… І попереду смерть… І позаду смерть… А німці мовчали… а німці мовчали… і те лиховісне мовчання було страшніше од неминучої смерті…

Німці, підпустивши впритул, сіконули з кулеметів… Нещадним кинджальним вогнем…

Передні, вогнем отим скошені, попадали, кригу вкривши суціль, а кулемети строчили, а кулемети косили, і ми падали, падали, падали… Падали, щоб більше не звестися…

Я, що вже встиг понюхати пороху, поспішив упасти живцем та сховатися за тим, хто біг попереду, а тепер лежав трупом… Кулі все поціляли й поціляли у нього — він щоразу здригавсь, як живий…

Лежав, прикипівши обличчям до криги, геть обсипаний кригою, що її люто довбали кулі…

Чорно дихнуло… Чорно накрило… І я розчинився у чорному…

* * *

Пізніше, коли німців обійшли з обох флангів… П’ятсот душ полягло… П’ятсот душ… «Да что их жалеть!..» Пізніше, коли мене підібрали непритомного, вибухом міни контуженого та й повезли до шпиталю… Я, по дорозі отямившись, викинув до біса оті півцеглини. Що її продовжував і напівмертвий стискати.

І не знав, кому дякувати, що лишився живий: Богові чи материнській молитві.

* * *

А тепер, через багато-багато років, уже й жалію, що викинув оті півцеглини.

Я б одніс ту «зброю» до музею.

Як взірець наймасовішої зброї (принаймні в історії України), за допомогою якої ми кували перемогу над ворогом.

Кували, з ціною геть не рахуючись.

«А что их жалеть!» — повік лунатиме в пам’яті.

Німчики, голубчики…

* * *

Ніде так химерно не переплітається смішне зі страшним, як на війні. Сама ж смерть іноді аж ніби ховається під блазенську личину, що й не знаєш: сміятися чи криком кричати.

* * *

Отож помандруємо в далекий рік сорок третій, коли в село над Дінцем, що в ньому жила Наталка, прийшли німці, не спитавшись у тієї ж Наталки дозволу, потикатися їм сюди чи не потикатися. Бо такої жінки, як Наталка, ще й білий світ не родив. Мало того, що бригадири колгоспу десятою дорогою Наталку обходили, а й сам голова, цар і Бог на селі, остерігався з нею зв’язуватись.

Ну, німці як заглянули в село, так і подалися, поставивши, людей не питаючи, старосту та кількох поліцаїв. Це діло звичне, начальство ніколи з людьми не радиться… Німці навіть колгосп не розпустили, як дехто із старших надіявся, німці не такими дурними були, щоб руйнувати дармове — чортове… Наказали лишень, щоб був «орднунг»: щоб усі до одного на дармову роботу виходили, як і досі ходили. Та щоб у першу чергу зібрали врожай і весь до зернини здали німецькій армії в подяку за те, що визволила їх від жидів та комуністів. Жидів, щоправда, у тому селі зроду-віку не бачили, а комуністи всі повтікали.

«Здиміли!» — казали в селі.

І люди звично вийшли у поле, де замість бригадирів пильнували їх уже поліцаї, і Наталка, на диво, пішла, хоч і кричала, що їй остогидло задаремно гнуть спину, пішла, ще й снопи в’язала — перевесла свистіли. І жінота сичала на неї, що перед німцями вислуговується, а Наталка просто не вміла по-іншому. Наталка була люта на роботу на будь-яку, тож і намагалася якомога швидше з нею покінчити…

Пов’язавши отак до обіду, Наталка розігнула спину і голосно мовила:

— Все! Трудодень заробила!

Та додому й пішла, на весь лан виспівуючи:

Трудодень, трудодень,

Дай, німче, хліба хоч на день!

І поліцаї її не затримували, бо зв’яжися з Наталкою — білому світові будеш не радий.

А з німцем що учудила!

З німцем, з отим, що наїжджав перевіряти, чи не лінькують.

Який щоразу до Наталки підходив на її роботу помилуватись. Та все: «Гут!..» «Гут!..»

Іншого слова мовби й не знав. Він же по-нашому ні бе ані ме. Ні бельмеса по-нашому!

Одного разу приїхав без перекладача: захворів чи встрелили? На мигах розмовляв з поліцаями. А до Наталки таки підійшов, не міг оминути Наталки!

— Гут!.. Зер гут!..

Тут Наталці й урвався терпець:

— Що ти все гуткаєш?.. Снопи поміг би перев’язувати, а не гуткати!

— Гут!.. Гут!.. — кивав на те німець.

— Таке, — скривилась Наталка. — Дурний піп, дурна його й молитва… Не хочеш снопи в’язати — котись ковбасою в Німеччину!

Попореготала ж жінота, коли німець додому поїхав: ну Наталка, ну сатана!

Поліцаї і ті од сміху роти затуляли.

Ну, німці були та й загули, німці, яким добряче намилили шиї, окопалися аж по той бік Дінця, а по цей, край села, що в ньому Наталка жила, уже наші окопуватися стали: почалися позиційні бої, коли гармати пострілювали знехотя, бережучи набої для наступальних боїв.

Отоді якась голова розумна й скомандувала із отих крайніх хат, попід якими прокладені шанці чорніли, повиселяти людей. Дуже ж боялася розумна та голова, щоб хтось із завербованих німаками не вгледів якогось секрету та на той бік Дінця й передав.

Отож серед ночі й рушили підводи з обозу, а попереду — солдати на чолі з лейтенантом-смершівцем, з командою строгою: півгодини на збори — і на підводу! Усім до одного! Хоч плач, хоч скач, а хапай, що попадеться під руки, та з хати і вимітайся!

У той час розмова коротка була: як що, то й до стінки.

Почали нишком, щоб не почув німець. Нишком би й закінчили, аби не нарвалися на Наталку. Яка жила в одній із тих крайніх хат. Сама. Чоловік же як пішов на війну, то ні слуху од нього, ні духу.

Рогом уперлася:

— Убивайте, а хати не кину!

Пробували вмовити — тільки час даремно потратили. А ніч же коротка, скоро світатиме. Лейтенант і скомандував:

— Взять ее!.. Связать и на телегу!..

Солдати й кинулись виконувати ту сердиту команду. Та спробуй здичавілу кішку зв’язати!

— Вы что, таку вашу мать! — оскаженів лейтенант. — Связать не способны?.. Вот так надо вязать!

Ухопив за руку Наталку, став за спину заломлювати. Крутонулася зовсім уже знавісніла молодиця та й переорала мордяку лейтенантові. Не лишила й місцини живої!

А тоді — до дверей, з ніг солдатів збиваючи.

У двір вискочила — понеслася донизу. В бік