Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Заньковецька (Адасовська) Марія Костянтинівна

(1854—1934)

Знаменита театральна актриса трагедійного, комедійного і музичного жанрів, перша народна артистка УРСР

Марія народилася 4 серпня 1854 року в дворянській родині збіднілих поміщиків Адасовських, які вели свій родовід від XVII століття. Маєток біля села Заньки, 25 кріпосних селян та садиба в Ніжині (Чернігівська обл.) – от і все, чим володів її батько, Костянтин Костянтинович. Дружина Марія Василівна народила йому трьох синів і чотирьох дочок (дві померли в дитинстві), але «мізинчик» Манечка була найулюбленішою. Марія, красуня з чудовою шкірою, хвилястим темним волоссям, мала багато поклонників, але серце її було німе. Проте в травні 1877 року дівчина повінчалася з молодим артилерійським офіцером Хлистовим, який «співчував» її мріям про навчання в консерваторії. Але після весілля він ясно дав зрозуміти Марії, що «призначення жінки – бути гарною дружиною, господинею і матір’ю, а не думати про консерваторію і театри». Єдиною втіхою Марії залишалися любительські спектаклі у військовому гарнізоні в глухій фортеці Бендери в Бессарабії. Тут же вона познайомилася з вродливим офіцером Миколою Карповичем Садовським (із славного театрального роду Тобілевичів).

Садовський не забув колосального враження від гри Марії, і весною 1882 року вона отримала запрошення вступити в українську трупу, яку очолював М. Л. Кропивницький. У трагедії і комедії, в оперних партіях і народних піснях, у танці вона вражала глядачів. Але на афішах стояло інше прізвище, не Адасовська і вже тим більше не Хлистова, а дзвінке – Заньковецька – за назвою рідного села. У 1887 році Марія добилася від Святійшого синоду розлучення й офіційно увій шла до трупи М. Кропивницького.

У 1907 році Заньковецька разом із Садовським створили в Києві перший постійний театр на основі молодіжної любительської трупи, яку вона організувала в Ніжині і Полтаві. Марія Костянтинівна була душею трупи, «Сонцем у складній сонячній системі театру», але в 1909 році з болем у душі вимушена була піти з нього через образу на Садовського. Гідність жінки і людини узяла верх над акторським потягом. Протягом шести років вона гастролювала з різними трупами, не приєднавшись до жодної з них.

Після революції Заньковецька активно брала участь у становленні нового українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Потім актриса разом із Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого в 1922 році був створений Театр ім. Заньковецької (нині Львівський український драматичний театр ім. М. Заньковецької).

В останнє десятиліття її життя туберкульоз, що розвився, і хвороба очей, що перейшла в майже повну сліпоту, зовсім відлучили актрису від сцени. Останній спектакль відбувся 15 грудня 1922 року – це був 40-річний ювілей артистичної діяльності Заньковецької. Свій виступ вона обмежила 4-ю дією драми Кропивницького «Дві родині». 12 січня 1923 року Марії Костянтинівні першій в республіці присвоїли звання народної артистки УРСР, а ухвалою Раднаркому УРСР було вирішено «театр, колишній Троїцький Народний дім у Києві, іменувати надалі “Театром ім. М. К. Заньковецької”».

Останні роки Марія Костянтинівна жила в родині дочки свого брата Олександра і всю свою нерозтрачену любов перенесла на її дітей. 4 жовтня 1934 року Марія Костянтинівна Заньковецька померла уві сні і була похована на Байковому кладовищі в Києві.

Курбас Лесь (Олександр Зенон Степанович)

(1887—1937)

Видатний режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Реформатор радянського українського театру

Олександр Курбас народився 25 лю то го 1887 року в місті Самборі в акторській родині Ванди і Степана Яновичів (родинний сценічний псевдонім Курбасів). Ховаючись за кулісами, спо стерігаючи за грою акторів, Лесь (так його звали в родині) абсолютно забував про тяготи життя – постійні переїзди з місця на місце, дешеві готельні номери і невлаштованість акторського побуту. У 1907 році Лесь вступив на філологічний факультет Віденського університету, але провчившись рік, повернувся додому. У 1908—1910 роках Курбас продовжив освіту на філософському факультеті Львівського університету. До навчання він ставився дуже серйозно, відвідував всі лекції, крім того, вступив в один із кращих любительських театрів Львова, де брав участь у постановках «Арсена Яворенка» Б. Грінченка, «Ночі під Івана Купала» М. Старицького.

За те, що разом з іншими студентами Курбас боровся за викладання українською мовою, його виключили з університету. Усунення від навчання зіграло вирішальну роль в його долі. У 1911 році він отримав запрошення стати одним із режисерів «Гуцульського театру» – унікального у своєму роді колективу з самобутньою естетикою і власним репертуаром.

Весною 1916 року Лесь отримав запрошення від М. Садовського, який очолював Київський український театр. У Києві він відразу ж привернув до себе увагу театралів: стрункий, з красивим натхненним обличчям, він створював на сцені яскраві образи, неповторні індивідуальності.

Після Лютневої революції 1917 року у Леся з’явилося нове захоплення – створення молодіжної студії, яка незабаром перетворилася на «Молодий театр». Після встановлення в Києві Радянської влади молодотеатрівці вели культурно-просвітницьку роботу серед червоноармійських частин. Курбас із захопленням сприйняв новий лад, вбачаючи в ньому перспективу і щиро вірячи, що з партією йому і його театру по дорозі.

У березні 1922 року режисер організував студію «Березіль», якій призначено було стати одним із найулюбленіших його дітищ. До роботи в ній він привернув молодотеатрівців. Через короткий період художнє об’єднання «Березіль» вже налічувало 250 чоловік. Згодом «Березіль» як центральний український драматичний театр був переведений до Харкова (у той час столиці України). Більш ніж за 10 років «Березіль» під керівництвом Курбаса поставив 45 спектаклів, половину з яких склали його власні композиції й інсценування.

З часом курбасівська концепція світу і театру все більше вступала в суперечність з авторитарною владою. У 1930-ті роки режисер почав зазнавати репресій. Його постановки знімали з репертуару, від нього вимагали перегляду його позицій, визнання помилок.

Незабаром після прем’єри п’єси М. Куліша «Маклена Граса», 5 жовтня 1933 року Лесь Курбас був знятий з керівництва «Березолем», а 26 грудня – арештований за звинуваченням в участі в міфічній УВО (Українській військовій організації). Судова Трійка при Колегії ДПУ УРСР засудила Курбаса до п’яти років ув’язнення. Його заслали в Медвеж’єгорськ, де талановитий режисер почав працювати в табірному театрі над постановкою «Інтервенції» Л. Славіна. Проте прем’єра спектаклю не відбулася – в тому ж