Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— Як він може ще жити так? — прошепотіла Сіона.

Лето почекав, щоб з’явилися сили для відповіді.

— Мені допомагає Хві, — сказав він. — Ми побули трохи разом. Нас поєднували більше наші сильні сторони, ніж слабкі.

— І глянь, що це тобі дало! — глузливо вигукнула Сіона.

— Так, і моліться, щоб і ви отримали те саме, — прохрипів він. — Можливо, прянощі дадуть вам час.

— Де твої прянощі? — запитала вона.

— Глибоко під січчю Табр, — відповів він. — Дункан знайде їх. Ти знаєш це місце, Дункане. Тепер воно називається Табур. Контури ще збереглися.

— Навіщо ти це зробив? — прошепотів Айдаго.

— Це мій дар, — відповів Лето. — Ніхто не знайде потомків Сіони. Оракул не зможе її побачити.

— Що? — в унісон промовили вони, схилившись, аби розібрати його дедалі слабший голос.

— Я даю вам новий час без паралелей, — сказав він. — Усі лінії розходяться. На його кривих не буде точок перетину. Я даю вам Золотий Шлях. Це мій дар. У вас ніколи не буде таких перетинів, які ви мали колись.

Язички полум’я закрили йому бачення. Біль слабшав, але він далі зі страшною чіткістю відчував запахи та звуки. Обоє, Айдаго й Сіона, дихали швидко й неглибоко. Дивні кінестетичні відчуття почали переплітатися, торуючи собі шлях крізь Лето, — відлуння його костей і суглобів, яких, він це знав, більше не існувало.

— Дивись! — вигукнула Сіона.

— Він розпадається. — Це Айдаго.

— Ні! — Сіона. — Це відпадає зовнішній шар. Дивись-но! Хробак!

Лето відчув, як його частки заповнює м’яке тепло. Біль припинився.

— Що це за дірки в ньому? — Сіона.

— Думаю, це була піщана форель. Бачиш форми?

— Я тут, аби довести, що хтось із моїх предків помилився, — сказав Лето (або ж подумав, що сказав, але це те саме, якщо йдеться про його журнали). — Я народився людиною, проте помираю не людиною.

— Я не можу на це дивитися! — промовила Сіона.

Лето почув, як вона відвертається, гуркіт каміння.

— Ти ще тут, Дункане?

— Так.

«То я ще маю голос».

— Дивись на мене, — сказав Лето. — Я був кривавою грудочкою м’якоті в людській утробі, трішки більшим за вишню. Дивись на мене, кажу!

— Я дивлюся. — Голос Дункана був ледве чутним.

— Ти сподівався гіганта, а знайшов гнома, — сказав Лето. — Тепер ти починаєш пізнавати обов’язки, що є наслідками діянь. Що ти зробиш з новою силою, Дункане?

Настала довга тиша, тоді голос Сіони.

— Не слухай його! Він був божевільним!

— Звичайно, — промовив Лето. — Божевілля, зведене до методу, — це геніальність.

— Сіоно, ти це розумієш? — спитав Айдаго. Який жалібний цей голос гхоли.

— Вона розуміє, — сказав Лето. — Те, що твоя душа дійшла до кризи, якої ти не передбачив, — це по-людськи. Так завжди є з людьми. Монео врешті-решт це зрозумів.

— Я хотіла б, щоб він швидше помер! — вигукнула Сіона.

— Я — розділений бог, а ви зробите мене цілісним, — сказав Лето. — Дункане? Думаю, що зі всіх моїх Дунканів ти подобаєшся мені найбільше.

— Подобаюсь? — До голосу Айдаго частково повернувся гнів.

— У моїй симпатії є магія, — відповів Лето. — У магічному світі все можливо. У твоєму житті домінувала фатальність пророцтва, а не в моєму. Тепер ти бачиш капризи містерій і просиш мене розвіяти їх? Я хотів би їх лише підсилити.

Інші всередині Лето почали наново утверджувати себе. Без солідарності колоніальної групи, що підтримувала його ідентичність, він почав втрачати своє місце серед них. Вони заговорили мовою постійного «ЯКБИ». «Якби ти лише… Якби ми тільки…» Він хотів криком змусити їх до тиші.

— Тільки дурні віддають перевагу минулому!

Лето не знав, чи справді прокричав це, чи тільки подумав. Відповіддю була моментальна внутрішня тиша, що зливалася з зовнішньою тишею. Він відчув, що деякі пасма його давньої ідентичності досі неторкані. Спробував заговорити й знав, що це насправді, бо Айдаго промовив:

— Слухай, він намагається щось сказати.

— Не бійтесь іксіан, — проказав він і почув власний голос як дедалі слабший шепіт. — Вони можуть виробляти машини, але більше не можуть виробляти арафель. Я знаю. Я був там.

Лето замовк, збираючись із силами, але відчував, як енергія відпливає з нього, хоч як він намагається її втримати. У ньому знову залунали голоси, благаючи й вигукуючи.

— Припиніть цю дурість! — гукнув він або ж подумав, що гукнув.

Айдаго й Сіона почули тільки дихання зі свистом. Тоді Сіона сказала:

— Гадаю, він мертвий.

— А всі думали, що він безсмертний, — промовив Айдаго.

— Знаєш, що каже Усна історія? — спитала Сіона. — Якщо хочеш безсмертя, відкинь форму. Усе, що має форму, — смертне. Поза формою є безформність, безсмертя.

— Звучить, як його слова, — звинуватив Айдаго.

— Думаю, вони його і є, — сказала вона.

— Що він мав на увазі, кажучи, що твої потомки… приховані, їх не знайдуть? — спитав Айдаго.

— Він створив новий різновид мімікрії, — відповіла вона, — нову біологічну імітацію. Знав, що досяг успіху. Не бачив мене у своїх майбуттях.

— Хто ти? — запитав Айдаго.

— Я — новий різновид Атрідів.

— Атрідів! — Те, що прозвучало в голосі Айдаго, було прокляттям.

Сіона дивилася, як розпадається величезний тулуб, що був колись Лето Атрідом ІІ… і ще чимось іншим. Це щось інше починало розвіюватися тонкими цівками синього диму, що струменів звідти, де запах меланжу був найсильнішим. Маса танула, на каменях під нею з’являлися калюжі синьої рідини. Залишилися тільки невиразні, неясні форми, які могли колись бути людськими, — згусток рожевої піни, уламок кістки з червоними смугами, що надавала колись форму щокам і бровам…

— Я інша, та все ще така, яким був він, — сказала Сіона.

— Ці предки, усі вони… — прошепотів Айдаго.

— Є внутрішній натовп, але я тихо ходжу між ними, і вони мене не бачать. Старі образи зникли, залишається тільки есенція, щоб освітлювати його Золотий Шлях.

Вона обернулася і взяла холодну руку Айдаго у свою. Обережно вивела його з печери на світло, де запрошувала піднятися линва, що звисала з вершини бар’єрної Стіни. Там їх чекали перелякані музейні фримени.

«Жалюгідний матеріал для