Читати книгу - "Амадока"

на мертвих тілах. Хтось пив сечу. Кілька чоловіків сварились і билися за місце, жінка зі страшними очима й обличчям у виразках вила й кричала, інші плакали — тихо чи голосно, схлипуючи або дозволяючи сльозам безгучно котитися щоками. За деякий час люди стихли, запали в прострацію.

Пінхасові здавалося, що він сидить на чиїйсь голові.

Якийсь чоловік розхитав залізний прут у віконці, Пінхас і ще двоє підлізли впритул і, нависнувши всією вагою, виламали залізо. Інші прути не піддавалися. — Давайте сюди дівчинку, — сказав чоловік до жінки, яка тримала в обіймах знесилену дитину з мокрими від поту рідкими кучериками. — Якщо вона вдало випаде, то не вб’ється, і потім, можливо, їй вдасться врятуватися. — Ні, — закричала жінка диким голосом, а в кутиках її уст запінилась біла слина. — Я нікому її не віддам. Вона залишиться зі мною, не підходьте, бо я вас загризу.

Пінхас підтягнувся до отвору. І справді — він був достатньо кістлявий для того, щоб протиснутися. Пінхасові дії несподівано викликали занепокоєння якогось діда з тремтячою головою. Дотепер він сидів під самою стіною вагона, затерплий, занімілий, і тільки язиком та м’язами щік виштовхував і вкладав знову до рота свою вставну щелепу з золотими зубами. Зі спритністю комахи він раптом викинув догори обидві чіпкі руки, вп’явся в Пінхасову ступню: — Куди ти лізеш? Через тебе нас усіх розстріляють! Нас просто везуть на роботу, кажу тобі, нас везуть на роботу!

Половина Пінхасового тіла нависала над щебенем колії, навколо голови мерехтіла зелень кущів і полів. Тіло відхилилося проти напрямку руху потяга, а на нозі, всередині вагону, висів охоплений шалом дід. Пінхас зробив відчайдушний ривок, вибухнув стрілою закумульованого зусилля і вилетів просто в гуркіт, в дрижання землі і заліза, в гостре каменюччя, в гілки, на які наштрикнулось на швидкості, з розмаху, тіло, продовжуючи летіти за інерцією, здіймаючи за собою каменепад і зриваючи листя.

Він не мав уявлення, скільки пролежав там, серед тонких стовбурів осик під залізничним насипом. Може, кілька годин, а може, кілька днів. Йому здавалося, що лежав він із розплющеними очима, не відчуваючи тіла і не маючи жодної думки. Він не знав того, що лежить, не знав, що лежить саме він, не знав, що навіть існує, де він є і хто він. Лише згодом, набагато, набагато пізніше, коли окремі частини тіла почали поволі наповнюватися болем, до Пінхаса почала повертатись і здатність усвідомлювати себе. Він пригадав потяг, пригадав свій стрибок із вікна. Виявилося, він лежав, зібгавшись навпіл, обкрутившись навкруги вирваного з корінням деревця, з головою, вгрузлою у розбурхану прохолодну землю, з руками, розкиданими навколо голови, внизаними камінцями й скалками, що увійшли під шкіру. На закривавленому, обдертому обличчі заклопотано метушилися мурахи. Пінхас довідався про це, коли спромігся поворушити лівою рукою, з великим зусиллям зігнути її і торкнутися щоки. Мурахи, подумав він, дивлячись на свою чорну, невпізнавану долоню — здогадавшись, що цей розкарячений шмат був долонею, — мурахи вже встигли поселитись у моїх вухах, у носі, в моїй гортані. Мурахи вже відклали яйця в моєму мозку.

Дивним чином ця думка заспокоїла його, принесла полегшення. Пінхас поринув у марення про мурашине життя в його власному черепі. Він спостерігав за злагодженою, терплячою роботою. За викопуванням тунелів, облаштовуванням приміщень, кожне з яких мало власне, окреме призначення. Бачив, як мурахи-воїни, вилаштувавшись у шестикутну зірку, провадять до найглибшої зали свою Мурашину Королеву — цибате чудовисько, що елегантно переставляє кінцівки й посмикує чудернацьким тільцем. Пінхас бачив кімнати, в яких зберігались яйця під пильною охороною. Бачив личинок, за якими доглядали мурашині няньки. І те, як мурахи-робітники суцільними потічками рухалися в усіх можливих напрямках: переносячи зернятка до складів із харчами, гілочки й листочки — для облаштування покоїв, виносячи назовні сміття й непотріб, розбудовуючи складний лабіринт, дедалі довершеніший, дедалі вишуканіший, дедалі розвиненіший.

Пінхас прокинувся, коли сонце стояло вже високо в небі. Він відчував нестерпну спрагу, але виявив, що ноги відмовляються його слухатись. Він міг уже підводитися на ліктях, був здатен підняти голову, підтягнутись уперед на м’язах рук — але ноги зберігали цілковиту мовчанку, повну пасивність. Якщо відвернути голову в інший бік, можна було уявити собі, що ніг не існує зовсім.

Пінхас вирішив не відвертатися. Він дивився на свої кінцівки, бажаючи спонукати їх відгукнутися. Крізь біль і негнучкість, спухлість і розбитість тіла, він зумів викрутитись таким чином, що, спершись на поламану осику спиною, досягав обома долонями до стегон і навіть колін, і почав погладжувати ноги, розтирати їх. Це було схоже на розтирання каміння чи стовбурів дерев, розтирання двох щільно напханих шматтям мішків, двох чужорідних тіл. Пінхас швидко втомлювався і поринав у забуття, тоді, опритомнівши, знову звертався до своїх ніг.

Котрогось разу йому наснилося, що крізь кістки, м’язи і сухожилля повзуть змії: повільно, роздираючи плоть, розламуючи тверді й жорсткі частини тіла, завдаючи немислимих страждань. Пінхас заплакав і закричав, але нічого не міг вдіяти. Одні змії виповзали з Пінхасових п’ят, однак полегшення не надходило, оскільки слідом за ними повзли наступні, п’яті, десяті й соті, нескінченна кількість плазунів, що зароджувалися десь біля куприка, в районі закінчення хребта — і вигризали свій шлях на волю крізь Пінхасові ноги. Він лежав горілиць, весь мокрий і червоний від болю, вгорі над ним крізь тріпотливе дрібне листя розжареним сяйвом світилося небо.

Аж коли знову запали сутінки, до Пінхаса дійшло, що чуття повернулося і до ніг. Обережно, ніби остерігаючись, що від надто різкого руху кінцівки можуть розтріскатися, роздробитися, він почав ворушити пальцями, кволо пересувати стопами, ледь згинати коліна.

У світлі місяця, що вигулькував раз по раз із‑за гнаних вітром уривків хмар, Пінхас зробив кілька непевних кроків. Він рухався, пригнувшись до землі, чіпляючись руками за траву й дерева, знову падав і довго лежав, захлинаючись від болю, потім робив наступну спробу. Його тягнуло проти вітру: звідти йшов запах вологи. Невідомо, скільки часу минуло, коли він нарешті дійшов до неглибокого рову, дном якого повз хирлявий струмок. Пінхас скотився в улоговину — і припав до води. Там, біля цього струмка, він кілька разів засинав, а прокинувшись, продовжував пити, засинаючи отак, з обличчям у воді, з пораненим тілом, обліпленим мокрим брудним одягом.

фотокартка: святковий стіл із салатами, оселедцями, канапками зі шпротами й цитриною

Пінхас ховався в лісах, вночі виходячи до полів, але на них ще не встигло дозріти нічого путнього. Він викопував перемерзлі й напівзігнилі торішні картоплини і буряки, жував стебла рослин. Одного разу йому вдалось украсти їжу селян, залишену на краю поля в кошику.