Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— А чому ви не накажете нам змайструвати такого плота? — спитав Вільсон. — Адже навколо доволі дерева.

— Ні, Вільсоне, — відповів Гленарван. — Ця Снові — не річка, а якийсь скажений вир!

Тут саме до них підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно оглядали ріку. Після останніх дощів вода піднялась ще на один фут вище звичайного рівня. Снові перетворилась на суцільний бурхливий потік, схожий на нестримну бистрінь американських річок. Було б безумством здатися на волю цих ревучих хвиль, цієї навальної течії, котра шалено нуртувала в численних чорториях.

Джон Манглс сповістив — переправа неможлива.

— Але однаково, — додав він, — ми не повинні сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити ще перед зрадою Айртона, тепер стало якнагальнішою потребою.

— Що ви маєте на увазі, Джоне? — спитав Гленарван.

— Я хочу сказати: нам конче потрібна допомога, і, коли дорога до Туфолдської затоки відрізана, треба їхати до Мельбурна. Адже ми маємо одного коня. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.

— Але це дуже ризикована спроба, Джоне, — мовив Гленарван. — Вже не кажучи про небезпеку такої подорожі за двісті миль через незнану країну, можна бути певним, що на всіх стежках і дорогах чатують спільники Бена Джойса.

— Я це знаю, але знаю також — нам не можна далі залишатися бездіяльними. Айртон ручився, що за вісім днів приведе сюди матросів з “Дункана”. А я, гадаю, за шість днів повернуся з ними на береги Снові. Отже, сер, я чекаю вашого розпорядження.

— Перше ніж Гленарван висловиться, — втрутився до розмови Паганель, — я хочу дещо зауважити. Їхати до Мельбурна, безперечно, треба, але навіщо наражати на небезпеку саме Джона Манглса? Він — капітан “Дункана” і тому не має права важити своїм життям. Замість нього поїду я.

— Добре сказано! — озвався майор. — Але чому ви, Паганелю?

— А хіба ми не можемо поїхати? — враз вигукнули Мюльреді й Вільсон.

— Невже ви гадаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? — спитав майор.

— Друзі, — мовив Гленарван, — раз один з нас повинен їхати до Мельбурна, кинемо жеребок. Паганелю, пишіть наші ймення…

— Але не ваше ім’я, сер, — заперечив Джон Манглс.

— Чому це? — спитав Гленарван.

— Ви хочете покинути леді Гелену, та ще й тоді, коли ваша рана не загоїлась!

— Гленарване, ви не маєте права залишити експедицію! — сказав Паганель.

— Ні в якому разі, — приєднався до нього й Мак-Наббс. — Ваше місце тут, Едварде, ви не повинні їхати.

— Подорож має бути небезпечна, — відповів Гленарван, — і я не хочу накинути комусь свою долю небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб жереб випав мені.

Довелося скоритися. Гленарванове ім’я долучили до інших. Потягли жеребок, і він випав Мюльреді. У відважного матроса вихопився радісний вигук.

— Сер, я готовий їхати, — виголосив він.

Гленарван потиснув Мюльреді руку. По тому він повернувся до фургона, а майор і Джон Манглс заступили матросів на варті.

Невдовзі Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жеребок. Вона знайшла для Мюльреді щирі слова, що глибоко зворушили чесного матроса. Усі знали Мюльреді як людину хоробру, розумну, загартовану, отже справді випадок влучно обрав гінця.

Від’їзд Мюльреді призначили на восьму годину, коли звечоріє. Вільсон узявся спорядити в дорогу коня. Йому спало на думку замінити підступні передні підкови будь-якими іншими, скориставшись підковами коней, які сконали вночі. Бандити не розпізнають тоді слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.

Поки Вільсон перековував коня, Гленарван сів писати листа до Тома Остіна. Але йому заважала поранена рука, і він попросив Паганеля написати замість нього. Вчений, пойнятий якоюсь невідчепною думкою, здавалось, не помічав, що діялось навколо. Серед всіх цих прикрих пригод Паганель безперестанку думав тільки про одне: хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова так і сяк, аби видобути з них новий зміст, і був надзвичайно заклопотаний цими глибокодумними вправами.

Отож він не зрозумів одразу Гленарванового прохання, і той мусив казати вдруге.

— А! Гаразд! — відгукнувся Паганель. — Я зараз.

Він витяг записника, машинально видер аркушик, узяв олівця й приготувався писати.

Гленарван почав йому диктувати:

“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”…”

Паганель уже написав це останнє слово, коли його погляд ненароком упав на “Австралійську й Новозеландську газету”, яка лежала долі. Зібганий папір дозволяв розгледіти в заголовку лише слово “зеландська”. — Олівець закляк у Паганелевих пальцях, він немов забув і Гленарвана, і лист, і те, що йому проказували.

— Паганелю! — окликнув його Гленарван.

— Га? — голосно вигукнув географ.

— Що вам таке? — спитав його майор.

— Нічого! Нічогісінько! — відповів Паганель. Потім зовсім тихо забелькотав: — Зеланд, ланд, ландія!

Він рвучко підвівся. Схопив газету. Він струшував її, силкуючись утримати слова, що ладні були вихопитися йому з уст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван дивились на нього здивовано, не розуміючи причини цього хвилювання.

Паганель скидався на людину, яка раптом збожеволіла. Але це тривало недовго. Помалу він заспокоївся; радість, котра сяяла в його очах, згасла; він сів на своє місце й мовив лагідно:

— Прошу, сер, я до ваших послуг.

Гленарван знову почав диктувати листа, що прибрав остаточно такого вигляду:

“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, дотримуючись тридцять сьомої паралелі, на східне узбережжя Австралії”.

— Австралії? — перепитав Паганель. — А, так, так, Австралії!

Він закінчив листа й передав його Гленарванові, аби той підписав. Той так-сяк