Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Таки правда, що в усьому заїзді всяке чаромуття діється. Оногди якась мара кулачила й батожила мене о'сьдечки-о, на цьому самому місці, а допіру та голова десь ізслизла, що я на власні очі бачив, як її одрубано, ще й кров із тіла дзюрком лилася...

— Яка кров, мерзеннику, яким дзюрком, окаяннику? — кричав корчмар.— Чи тобі засліпило, паскуднику? То ж бордюги мої понівечені, то ж вино моє порозливане, чорти б його батька нівечили, вогонь пекельний залляв би його душу!

— Нічого я не знаю,— одказав Санчо,— знаю тільки одно: як не знайду тої голови, то вже мені готове безголов'я, бо ляснуло моє грап-ство!

Хоть же й не спав Санчо, та блудив словами незгірше сонного Дон Кіхота — так заморочили йому голову панові обіцянки. Корчмар аж казився од Санчової незрушливості та од шкоди, що наробив йому Дон Кіхот, та все клявся-божився, що тепер вони не одгетькаються од нього, як минулого разу, що й за нічліг не заплатили — не поможуть їм уже ніякі лицарські привілеї, стягне він із них і за той, і за сей раз, ще й за латки до бордюгів що треба візьме.

Священик тримав Дон Кіхота за руки, а той, думаючи, що він уже звершив свій подвиг і стоїть оце перед принцесою Обізіяною, впав навколішки і промовив:

— Віднині, вельможнопишна панно, ваша врода може жити певне й безтривожне, бо ся злохижа потвора жадної більше не вчинить вам шкоди; я ж від сьогодні можу вважати себе вільним від слова, що вам заприсяг-єм, бо з ласки Всевишнього Бога і з надиху тієї, котрою я дишу й живу, я вже того слова дотримав.

— А що, не я казав? — зрадів на ту мову Санчо.— А ви вже, надісь, думали, що то я сп'яну... Доброго завдав мій пан чосу тому велетню! Наша бере, грапство моє — тільки що не видко!

Хто б не сміявся з обох тих химерників — із лицаря та джури його? Сміялися всі, один тільки господар заїзду чортихався. Та врешті [230] цилюрник, парох і Карденіо вгамували-таки гуртом Дон Кіхота і вклали його в ліжко: стомлений і змучений, він незабаром заснув. Усі вийшли з комірчини, щоб його не тривожити, і, ставши перед брамою, почали втішати Санча Пансу, що так і не знайшов велетневої голови. Важче було заспокоїти корчмаря, який оплакував наглу смерть своїх бордюгів, та жінку його, що все, знай, лементувала:

— У злий час, у лиху годину завітав до моєї господи сей мандро-ваний лицар, бодай би його була довіку не бачила! Той раз ночував, то не заплатив за вечерю, за постіль для себе й джури, ані за обрік для шкапи та осла, бо, каже, пригод шукає, побила б його пригода на гладкій дорозі з усім його лицарством-махлярством,— нам, каже, платити не треба, бо так, каже, прописано в табличках тієї волоцюжної лицарії... А тоді ще отсей пан прийшов до мене (а все через нього) та взяв мою мохнатицю і геть-чисто обшморгав її, що вже як чоловікові треба теє, то й нема куди... А це знов бордюги мені геть подіркував та вино з них повипускав, кишки б йому з живота повипускало! Та вже ж нехай як собі хоче — клянусь костьми панотця мого і вічним спасінням паніматки моєї, мусить заплатити мені все до 'станнього шеляга, нехай те та се, коли з нього не здеру!

Отак примовляла розгнівана господиня, а Маріторна й собі до неї підпряглася. Молода корчмарівна мовчала, тільки осміхалася вряди-годи. Вкінці парох утихомирив якось те корчемне гукання, пообіцявши заплатити за все — і за постояле, і за бордюги з вином, і, головне, за того хвоста обшморганого, що стільки крику через нього було. Доротея тим часом потішала Санча Пансу: коли виявиться, що пан його справді втяв голову тій потворі, вона, вступивши в мирне володіння своїм царством, одразу ж надасть джурі його найкраще графство. Санчо повеселів і запевнив принцесу, що хоч і забожитись — сам бачив ту великанову голову, а на ній ще борода довжелезна була, до пояса, мабуть, сягала; а що голова десь запропастилась, то немає дива, бо в цьому домі все по-химородному ведеться, він, Санчо, на собі ще минулого разу тих чар дознав. Доротея сказала, що вірить йому, тож хай він більше не турбується, бо все буде гаразд — що задумали, те й зробиться.

Коли всі нарешті заспокоїлись, парох зохотився читати повість далі, бо небагато там її й лишилось. Карденіо, Доротея і всі, що там були, попросили його, щоб таки дочитав до кінця. Щоб догодити їм, а заодно й свою цікавість задовольнити, парох ізнов почав читати з того місця, на якому їх перервали.

...Отож, переконавшися в честивості малжонки своєї, зажив Ансель-мо в довіллі та упокої. Камілла нарочито кривим оком позирала на Лотарія, щоб приховати од мужа справжні свої почуття, а Лотаріо й собі, щоб товариша ще більше впевнити, попрохав у нього дозволу не ходити до них у гості, бо видно вже, що Камілла його ані на оч. Проте обдурений муж умовив його все-таки, щоб ходив до них по-давньому. Отак на тисячні лади виклепував Ансельмо ганьбу свою, гадаючи, що кує собі щастя. А Леонелла зраділа, що пані їй у всьому попускає, бо не сміє виказати, а навпаки, ладна повсякчас покрити [231] й попередити, та й загуляла вже без оглядків, дбаючи лише про власну втіху. І ось одної ночі Ансельмо вчув у покоївчиній кімнаті чиїсь кроки; він до дверей, аж двері хтось ізсередини тримає. Се йому ще більшої додало охоти, наліг дужче — двері розчинились і в ту мить, як він зайшов до кімнати, якийсь чоловік, вистрибнув із вікна на вулицю. Хотів Ансельмо за ним навздогін бігти, щоб упіймати або хоч дізнатись,