Читати книгу - "Кримінальне право України: Загальна частина: підручник"

ситуаціях виникає запитання: чи може суд, кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто вдруге) врахувати ту обставину, що вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом’якшує або обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон у ч. 3 ст. 66 та ч. 4 ст. 67 КК вирішує це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує або обтяжує покарання, передбачена в диспозиції статті Особливої частини КК як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує чи обтяжує[67]. Це рішення ґрунтується на тому, що коли б одна й та сама обставина враховувалася двічі — і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання, це призвело б до порушення відомого принципу права про неможливість засудження двічі за те саме (ч. 3 ст. 2 КК). § 4. Призначення покарання за наявності обставин, що його пом’якшують

У статті 66 КК встановлено загальний порядок урахування судом при призначенні покарання обставин, що його пом’якшують. Однак поряд із цим у ст. 691 КК закріплено особливі (спеціальні) правила, згідно з якими за наявності обставин, що пом’якшують покарання і передбачені пп. 1 та 2 ч. 1 ст 66 КК, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

Підставами застосування ст. 691 КК закон визнає декілька чинників, а саме: 1) наявність лише тих обставин, що пом’якшують покарання, які передбачені у пп. 1 та 2 ст. 66 КК; 2) відсутність обставин, що обтяжують покарання; 3) визнання підсудним своєї вини у вчиненому злочині[68].

1. У пунктах 1 та 2 ст. 66 КК передбачено: а) з’явлення із зізнанням, б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину; г) добровільне відшкодування завданого збитку; ґ) усунення заподіяної шкоди. Усі ці форми поведінки особи є різновидами так званого діяльного каяття, яке полягає в тому, що особа, винна у вчиненні злочину, після його вчинення, але до постановлення вироку добровільно здійснює певні активні дії, спрямовані на відвернення, зменшення чи відшкодування злочинних наслідків. Але добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди можуть судом і не враховуватися як підстава для застосування ст. 691 КК у тих випадках, коли такі збитки або шкоду злочином не було заподіяно[69].

2. При застосуванні ст. 691 КК у справі повинні бути відсутні обставини, що обтяжують покарання, тобто передбачені ч. 1 ст. 67 КК. Але при оцінці цієї підстави застосування ст. 691 КК слід ураховувати положення ч. 2 ст. 67 КК, згідно з якою суд має право залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь-яку із зазначених у пп. 1, 3-5, 8, 11 та 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Невизнання судом цих обставин такими, що обтяжують покарання, свідчить про їх відсутність у справі, що надає суду право застосувати ст. 691 КК.

3. Однією з підстав застосування ст. 691 КК є визнання підсудним своєї вини у вчиненому злочині. Однак слід мати на увазі, що ця підстава певним чином стикається з обставинами, передбаченими у п. 1 ст. 66 КК, оскільки з’явлення із зізнанням та щире каяття також припускають визнання особою своєї вини, висловлення жалю з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася[70].

За наявності зазначених у ст. 691 КК підстав строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Із цих приписів ст. 691 КК випливає, що її вимоги мають для суду обов’язковий характер, а встановлені в цій нормі правила пом’якшення покарання застосовуються:

- лише до таких видів покарань, які мають строковий характер (наприклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі (наприклад, штраф) і не можуть застосовуватися, якщо найбільш суворим видом покарання у санкції є довічне позбавлення волі (наприклад, ч. 2 ст. 115 КК), бо останнє має безстроковий (невизначений строком чи розміром) характер. Виняток із цього правила становлять лише випадки застосування ст. 691 КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі і до яких у зв’язку з цим вимоги ст. 691 КК мають застосовуватися, виходячи із встановленої в санкції максимальної межі позбавлення волі на певний строк ( п. 62 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. в ред. від 12 червня 2009 р.);

- лише до основного виду покарання і обходять додаткове. Тому, якщо в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання, то при застосуванні вимог ст. 691 КК останнє до уваги судом не береться;

- лише до найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною, суд зобов’язаний застосувати вимоги ст. 691 КК відносно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які у цій санкції передбачені. Інші ж (менш суворі) види основних покарань, передбачені в альтернативній санкції, можуть бути призначені судом у межах тих максимальних строків (розмірів), які встановлені для них у цій санкції (п. 63 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. у ред. від 12 червня 2009 р.).