Читати книгу - "Пташиний спів"

Він обережно поклав лист Жанни у кишеню та вийшов у траншею, де його зустрів Елліс, ковзаючи на дошках.

— Тихо сьогодні, — сказав Стівен.

— Стерпно, — погодився Елліс. — У мене проблема. Я намагаюся зібрати групу, щоб винести кілька тіл з нейтральної зони. Зараз тихо — і ви так кажете, — так що, може, кращого моменту більше не буде.

— Так а в чому проблема?

— Солдати не погоджуються, якщо тільки я сам з ними не піду. От сказав, що піду. Тоді вони почали вимагати, Щоб я взяв принаймні одного мінера, але їхній командир каже, що це їх взагалі не стосується і вони вже по горло ситі вирішуванням наших проблем.

Бліде обличчя Елліса, вкрите ластовинням, було вкрай стурбованим. Він зсунув картуз на потилицю, відкривши чоло та лінію рудого волосся з уже помітними залисинами.

Стівен неясно посміхнувся та трусонув головою.

— Ну то усі підемо. Яка різниця — це усього лише смерть.

— А ви скажете капітану Уїру, щоб відправив з нами одного зі своїх саперів?

— Я можу його попросити. Може, він і сам захоче з нами піти — його рука вже краще.

— Ви серйозно? — роздратовано перепитав Елліс.

— Не знаю, Еллісе. Є у вас щось таке, що заважає мені самому зрозуміти, серйозно я чи ні. Приведіть сюди групу о дванадцятій. Зустрічаємося в сусідньому окопі.

Почувши пропозицію Стівена, Уїр сухо розсміявся.

— Пригощаю ромом, — додав Стівен.

В очах Уїра з’явився інтерес.

Коли наблизилась призначена година, з’явилося почуття страху та нереальності того, що відбувалося. Неможливо підготуватися до зустрічі зі смертю у її найгрубішій формі — а саме це вони й побачать. У Стівена збилося відчуття часу, як у моменти найбільшого напруження. Час ніби починав затинатися, а потім й зовсім зупинявся.

Полудень, на стрілецькій сходинці у протигазах. Смак смерті, її запах. Кокер розірвав кілька мішків із-під піску — замість рукавиць.

— Ось, надягніть.

Від мінерів — Фаєрбрейс та Філдінг, далі піхота: білий як молоко Елліс, Барлоу, Бейтс, Годдард та Аллен. І Уїр, який нетвердо стояв на сходинці драбини після того, як вдарив ромом після віскі.

— Що ви робите, Бреннане?

— Я теж іду.

Вони вирушили до вирви від снаряду. Яскраво світило сонце, у небі літав жайворонок. Та їх очі не відривалися від вивернутої землі, і блакитного неба над головою вони не бачили. Вони йшли, пригнувшись, до кратеру, котрий утворився від вибуху міни — у ньому вже кілька тижнів лежали тіла, які не могли забрати.

— Спробуйте його підняти.

Не біло чути ані кулеметів, ані снайперів — усі насторожено прислухалися.

— Беріть за руки, — почувся незрозумілий через протигаз наказ.

Руки легко відділилися від тіла.

— Та не так, не відривайте йому кінцівки.

На комірі Уїра з’явився великий пацюк, який тягнув щось червоне. Злетіла потривожена ворона і захлопала великими крильми, здіймаючи в повітря своє чорне тіло. Кокер та Барлоу трясли головами в хмарі мух, які підіймалися з тіл. Без них чорні фігури одразу стають зеленими. Годдарда знудило, і характерні звуки викликали у присутніх фиркання від сміху під протигазами. Годдард стягнув шлем-маску, але запах ззовні був іще гірший. Уїр руками, замотаними у подвійний шар мішків, повільно тягнувся до тіла у формі сапера. Він оголив його груди, знайшов диск, узяв його разом зі шматком плоті та заховав у кишеню куртки. Джек відсахнувся, відчувши навіть через грубу тканину пористість трупної плоті. Пацюк, гладкий та з блискучою шкіркою, виповз із живота одного з тіл. Трохи посидівши на печінці, він вдоволено повільно поповз ребрами. Солдати почали перекладати вцілілу плоть на ноші — шматочок за шматочком. Не тіла солдатів, а лише плоть та мух, здавалося Стівенові. Бреннан стривожено зняв одяг з тіла без голови. Він вхопив його руками та потягнув безноге тіло з вирви, пальці в’язнули в маслоподібній зеленій плоті. Це був його брат.

Коли вони знов опинилися у безпеці траншеї, Джек розсердився, що його з Філдінгом теж примусили піти, але Уїр зауважив, що у воронці були троє непохованих солдатів з їх роти.

Годдарда і досі нудило, хоча у шлунку вже давно було порожньо. Коли його не скручували судоми, він сидів на стрілецькій сходинці та невгамовно плакав. Йому було дев’ятнадцять.

Майкл Уїр жорстко посміхався. Він звільнив Філдінга та Джека від господарських робіт на тиждень, а потім попрямував у бліндаж до Стівена з надією випити трохи віскі.

— Я все думаю, що б сказав мій батько? — промовив Уїр, занурений у роздуми. — Звичайно, усі вони «тягнуть свою лямку», як він сказав, — Уїр ковтнув та облизав губи. — Тільки його «лямка» та моя значно відрізняються.

Стівен спостерігав за ним, ніжно хитаючи головою.

— Знаєте, чого я насправді боявся? — сказав Стівен. — Мене лякала думка, що хтось із тих солдатів може виявитися живим.

— Після того, скільки часу минуло? — засміявся Уїр.