Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Ще у вересні українські старшини львівського гарнізону та армійських частин в Галичині і Буковині утворили таємний Центральний Військовий Комітет, який консолідував і здійснював підготовку українських збройних сил у складі австрійського війська. До нього входили сотники Д. Вітовський, В. Черський, Н. Гірняк, поручники І. Рудницький, В. Старосольський, О. Баб’як, Т. Мартинець, четарі Л. Огоновський, О. Караван, Д. Паліїв, М. Коновалець (брат полковника Є. Коновальця). Їх зусиллями була здійснена підготовка до повстання військових сил у Львові, Станіславові, Чернівцях, Коломиї, Золочеві, Перемишлі. Спроби встановити зв’язок з фронтовими галицькими частинами не вдалися: австрійський уряд навмисне розкидав їх подалі — на італійський і сербський фронти та Україну. З ініціативи Центрального Комітету утворилися окружні військові комітети для роботи серед частин і населення краю.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати наявні сили. Головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж, Національна Рада мала реальну військову силу. Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського, надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковиика графа Гуйна. Начальну Команду війська в Галичині обіймає наразі генерал дивізії Пухальський».

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватись нейтралітету. Невдовзі загін поручника В. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий Сендецький з 75 стрільцями оволодів намісництвом і заарештував генерала Гуйна. Ветеран легіону УСС четар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфефера, а четар Л. Огоновський роззброїв у казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали — Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди (так тепер іменувався ЦВК), яка розміщувалась у Народному домі.

Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, виготовлений панею Марією Лазорко (дружина директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.). О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? — писав очевидець цих подій історик Олекса Кузьма. — В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника Галичини. Зокрема, після підписання протоколу намісник Кароль фон Гуйн передав усю владу своєму заступникові-українцеві, досвідченому В. Децикевичу, а він уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. передав її Українській Національній Раді. Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини.

У програмному маніфесті Української Національної Ради від 5 листопада 1918 р. українська влада декларувала загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці та громадський спокій, проведення аграрної реформи. За ухвалою львівської делегації УНРади представники українських партій 9 листопада 1918 р. сформували коаліційний уряд — Раду державних секретарів (Державний секретаріат), який засідав у колишньому Галицькому намісництві. Його головою і міністром фінансів став адвокат Кость Левицький. Президентом Української Національної Ради, яка засідала в будинку Ставропігії, переобрано Євгена Петрушевича.

13 листопада 1918 р. УНРада затвердила Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, уконституювала ЗУНР, затвердила її герб. Закони УНРади «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР» від 16 листопада і «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада залишили правочинність нормативних актів Австро-Угорщини (цивільного кодексу 1811 р., цивільно-процесуального кодексу 1895 р., кримінального кодексу 1852 р., кримінально-процесуального кодексу 1873 р.) у тому обсязі, які відповідали державності ЗУНР; нова система судових органів складалася з повітових (130) і окружних судів (13), вищого суду (Найвищий державний суд планували створити окремим законом). Суддів призначав Державний секретаріат за призначенням Державного секретаріату судівництва (складався з особово-управлінського і законодавчого відділів). Повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові команди, громадські комісари у містах і селах. Щоправда, поза їх компетенції залишилися суди, телеграф, пошта, залізниці, земельні володіння. Створено й нову жандармерію — цивільну, військову і транспортну.

Законодавчо упорядковано й державну службу. Державні урядовці поділялися на керівних (концертових) урядників і на виконавців (канцеляристів). Першими могли стати лише дипломовані правники до 40 років, які бездоганно володіли українською мовою і склали три державні іспити. Від канцелярійних урядників вимагалося знання української, польської та німецької мов, досконалого володіння діловодством. Існували й контрактні урядники — адвокати, судді й нотаріуси, які складали не політичний, а фаховий іспит. На службу не приймали боржників, злочинців чи ув’язнених. Хабарництво каралося великим грошовим штрафом, або ж арештом до шести місяців. Українська влада толерувала діяльність місцевих Єврейських Національних Рад, місцевої єврейської і польської міліції [14, с. 108–109].

Окупація краю навесні 1919 р. спричинила від’їзд уряду ЗУНР до Кам’янця-Подільського, а згодом до