Читати книгу - "Сибіріада польська"

Шахницький махнув руками, немов цього не хотів слухати і диявола з рогами відганяв.

— Ви, пане, мабуть, не уявляєте собі, що нас чекало б, якби Гітлер переміг! Знаю щось стосовно цього, знаю... Бог змилувався, що я встиг від нього втекти. Навіть у Сибір. А вся моя сім’я? Для Гітлера єврей, то не людина. А чи ви знаєте, що в нашій Польщі під гітлерівською окупацією діється з поляками? Вивезення, шибениці, концентраційні табори. А з совітами світ після війни домовиться. Вже тепер маєте, пане, союз совітів з Англією, Францією. Навіть з самою Америкою. Ну і з нашим урядом, з генералом Сікорським. Те, що військо наше вийшло з Росії саме зараз, погано, навіть дуже зле. Але на цьому світ не закінчується. Союзники мусять перемогти того антихриста Гітлера. У цьому наша вся надія, пане Мантерисе. Вся наша надія. А коли та війна закінчиться?!

Пану Шахницькому велося непогано. Може навіть краще, ніж російському вчителеві Сьомкіну з його багатодітною сім’єю. Шахницькому вистачило клієнтів, які платили за послуги харчами. Не було дня, щоб адвокат не приніс до своєї маленької хижки торби продуктів. Холодно було в нього, як у собачій конурі, бо Шахницький рідко палив у печі. Продуктами порядкувала бабуня Шайніна, яка йому щось варила. Долині з діточками також часом підкидав шматок сала, трохи цукру або макаронів.

Товариство адвоката Шахницького особливо подобалося вчителеві Сьомкіну. Ним володіли дві явно видимі пристрасті: політика і гра в шахи. Сьомкін, єдиний у домі, мав на проводі радіоапарат-гучномовець, який називали тут «колхозніком». Пан Шахницький, якому підходило це його прізвище, грав у шахи досить добре, щоб мучений частими матами вчитель Сьомкін не шукав нагоди на реванш. Часто грали в кімнаті Долини, бо тут вечорами було трохи тепла, а особливо спокою. А граючи, політиканствували. Актуальною темою був Сталінград, воєнна доля якого вирішувалася буквально з кожним днем.

Якогось темного лютневого ранку «колхознік» заревів зі всією силою в квартирі вчителя Сьомкіна. А Сьомкін, ошалілий від радощів і гордощів, бігав від дверей до дверей, будив своїх сусідів поляків і гукав:

— Товаріщі полякі, вставайте, слушайте! Ми побєділі в Сталінградє! Ура! Ура! Ура!

Долина одягався до роботи. Сьомкін влетів, кинувся йому на шию, почав його стискати й цілувати.

— Ура, Яне! Перемога! Перемога! Слухай, Москва щойно повідомила, що в Сталінграді сотні тисяч фріців узяли в неволю, на чолі з самим фельдмаршалом Паулюсом! Яне! Ти розумієш, що сталося? Що це значить?

Зі своєї кімнати виглянув заспаний Шахницький. Сьомкін і йому кинувся на шию:

— Мат, мат Гітлеру під Сталинградом, товаріщ юрист! «І на нашій вулиці буде свято», сказав товариш Сталін! І є! Ура, ура, ура!

Диктор московського радіо Левітан своїм характерним голосом читав повідомлення ТАРС про тотальну поразку німців під Сталінградом.

Сталінград! Сталінград! Сталінград! Тієї суворої зими назва цього міста над Волгою була на устах усього світу. «І на нашій вулиці буде свято!» Ці слова Сталіна гукали з червоних ряден транспарантів, вплетені у воєнні марші плили з вуличних гучномовців. Факт, що від часу розгрому німців під Сталінградом росіяни були майже певні, що цієї війни програти не можуть.

Тим часом щоденна праця воєнного часу в далекому сибірському тилу була більш ніж важкою: голод, понад сили праця жінок, старих і дітей. Та ще й окрім цього щораз молодших невпинно призивали до зброї. З фронту масово припливали «похоронки». З війни починали повертатися тяжкопоранені, покалічені солдати. «Всьо для фронта, всьо для победи!»

На цьому тлі присутність в тилу війни поляків, здорових молодих мужчин, особливо кидалася у вічі. Особливо російські жінки, вдови і самітні солдатки не приховували подиву і обурення.

— А ви чому не на фронті?

— Там наші кров проливають, гинуть, а ті тут, чоловіки, як бугаї, в тилу тиняються!

— Сорому жоден не має, Бога не боїтеся!

Розжалені, не розуміли, не сприймали до відома пояснень: «Ми поляки, нас на фронт не беруть, не наша вина!»

— Хай йому грець! Вчора в бані мало мене ті відьми мітлами не затовкли! Де там їм щось пояснити...

У Тулуні міська баня була спільна: милися там усі разом, без розрізнення статі і віку. Долина боявся вошивості, і один раз на тиждень цілою трійкою йшли в баню. Роздягалися в дожидальні, лахи здавали у парівку — пункт очищення від вошей, брали відерця і березові «вєнікі»-мітелки — і входили до тонучого в клубах пари залу, де приймали ванни.

Сташек подібну міську баню пам’ятав ще з транспорту, коли конвоїри зігнали там усіх разом — від малого до старого. Соромився тоді. Очей не смів підняти, бо навколо всі знайомі з вагона, з Червоного Яру. Усі голі: прекрасна, як статуя, Циня Біалерова і згорблена від старості, з опухлими, мов балки, ногами, зі звисаючими грудьми — бабуня Шайніна. Вмивалися тоді охоплені мовчанкою, принижені соромом. У тулунській бані всі були один для одного чужі. А серед чужих і сором буває інший. Зрештою мало тут хтось кимось особливо цікавився. Люди прийшли викупатися, випарити в жарі промерзлі кості. А якщо у натовпі голяків заплутався збочений, придуркувтий або підпитий свинтус, який неспроможний був стримати своєї похоті, тоді йому біда: жінки, бо саме вони тут повсюдно переважали, піднімали вереск, кидалися на такого