Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Райха в окрузі Ренджелей, знаючи, що той уже благополучно повернувся до Нью-Йорка і сидітиме там аж до наступного літа. Він довідався, що одна пані, яка працювала у таверні Ренджелей, користувалася таким, згідно з його записами, «голяка [щоб]… побороти втому». Однієї ночі хтось викликав поліцію, аби ті розібралися з галасом, що лунав із таверни, й ті застали вечірку в самому розпалі. Шеф-кухаря ресторану закрили в її оргонному акумуляторі.

Райх сподівався, що настане день і в кожної сім’ї буде свій акумулятор, яким можна буде скористатися, щоб запобігти раку та іншим недугам, ну і для того, щоб уся нація не втрачала заряду біоенергії. У «Біопатії раку» він уявляє ціле місто, де кожен житель бере собі акумулятор на випробувальний термін, аби соціальні працівники могли порівняти масштаби поширення раку в цьому місті з містами звичайними, жителі яких не мали змоги відчути на собі переваги дії камери. «Якщо населення усієї планети можна мобілізувати задля війни, тоді мобілізація району з населенням у 10 000 задля надважливого експерименту також не мала б складати надмірних труднощів, — писав Райх. — Цю справу не можна залишати незавершеною». Але тепер він уже використовував Ренджелей як полігон для випробовування своїх теорій.

Хоча акумулятор можна було і купити, і взяти в оренду, більшість Райхових клієнтів у цьому сільському куточку штату Мен лікувалися в рамках програми доброчинності, і їм акумулятори видавали абсолютно безкоштовно. «Оргон можна приймати як і з водою, так і з повітрям, він присутній у нескінченних кількостях, — писав Райх 1948 року. — Тіло всотує його, мов повітря, і все, що необхідно, аби доставити його до клієнта, це механізм для його концентрації; цим акумулятор і займається. Слід проводити попередні записи на отримання, аби навіть найбідніші могли скористати з концентрованого оргону». Декотрі його пацієнти зі штату Мен так слізно дякували за їх зцілення оргоном, як писав Райх у «Біопатії раку», що подекуди йому здавалося, що він «один із тих містичних цілителів».

Сільвестра Брекетта, 70-річного чоловіка, який стверджував, що акумулятор чудом зцілив його від артриту, Вуд описував як «верховного промоутера» Райха в окрузі Ренджелей. Власне саме Брекетта Райх оглядав, коли Вуд востаннє приїздив до Оргонону: «Лікування містера Брекетта в доктора Райха, — як пізніше звітував Вуд, — складалося з того, що той мав енну кількість разів повторити в моїй присутності про чудотворну користь, що зійшла на нього з оргонного акумулятора». (Вуд попереджав своє керівництво, що Брекетт «був справжнісіньким “показовим” агентом».) Пізніше, коли Вуд завітав до нього додому, Брекетт сказав йому, що впродовж більш ніж десяти років страждав від важкої форми артриту. Маленький ливник він прикладав до суглобів, ніг та рук, а у великому акумуляторі сидів приблизно по годині на день, і саме цій звичці він асигнував свою здатність знову ходити.

Обидва прилади стояли в нього у вітальні, одразу при виході зі спальні. Однак Брекетт визнав, що не користувався жодним із акумуляторів упродовж декількох місяців — проміжку між його останньою зустріччю з Райхом та візитом Вуда (попри Райхову настанову), бо ж не відчував надмірної ригідності в суглобах. Але Вуд писав, що той стверджував, що «він за будь-яких обставин не відмовився б від користування акумуляторами і, не виключено, відновив би лікування, якщо б його стан погіршився».

Містер Джордж Ґарланд, 70-річний шурин Брекетта, користувався акумулятором, намагаючись подолати свою астму. Він платив Райху 5 $ на місяць і сидів у ньому від 15 до 45 хвилин щоночі, але через 6 місяців, коли йому видалося, що в його випадку та нічим не допоможе, повернув камеру. Ще один його родич, Самсон Бреккет, який Вудові скидався на Ріпа ван Вінкля[74], застосовував акумулятор для зняття болю в ногах. Процес, знову ж таки — безплатно, тривав один рік, але той повернув прилад, вирішивши, що той «втратив свою потужність». Містер Бекворт, чий син одружився на доньці Брекетта, сидів у своєму акумуляторі, лікуючи астму та артрит. Він також був пацієнтом-учасником програми доброчинності і стверджував, що досягнув з приладом хороших лікувальних результатів. Він тримав його в розібраному вигляді в кутку своєї спальні, не користуючись ним упродовж декількох місяців, але сказав, що навесні планує відновити лікування.

Хоча декілька людей і перестали користуватися або ж розібрали свої акумулятори, жоден не стверджував, що був незадоволений приладом. Жоден не визнав, що їх обвели круг пальця. Наприклад, 61-річний Оскар Таббс жив самотньо на своєму маленькому ранчо і користувався акумулятором від «астми, кульгавості, геморою, вушних та назальних проблем» («Попри його віру в оргонні акумулятори, — пише Вуд, — він видається розумним, освіченим»). Таббс вважав, що сидіти там «голим за холодної погоди — лікування не з найлегших» і добився Райхового дозволу лікуватися «легко приодягненим». Ливник він тримав біля ліжка; а от у більшому акумуляторі Вуд помітив пилюку, і Таббс визнав, що він також не користувався ним, хоча й покладався на нього в надзвичайних випадках. Райх надіслав йому листа, в якому попереджав про розслідування УПМ і про «занепокоєння, що його можуть класифікувати як жертву обману й, вочевидь, починав готувати потужний захист у виправдання тому, що користуватися камерами почали вже три роки тому».

Вуд розумів, що того, що він нарив, було недостатньо для його бостонських босів. «Незадоволених користувачів знайдено не було, — писав Вортон до центрального офісу 18 травня 1948 року. — Користувачі поділилися на дві когорти: ті, що були задоволені результатами, або ж ті, що займали таку позицію, яка не гарантувала жодних ознак їхнього обурення через те, що жодної користі вони не отримали… Уся та кліка імені оргонного акумулятора доволі нетипова й відрізняється від усіх, з якими я