Читати книгу - "Полтава"

І ось біжать вони за своїм отаманом, не питаючи куди і пощо і не думаючи, чи на випадок потреби можна їм буде сподіватися якої допомоги, чи ні. Так добігли до лісу.

Не старий він був, але густий і здоровий. Сніг, ніби в білі величезні шапки, повбирав дерева, ніби зима великий намет розіпняла над лісом, так, що тільки де-не-де проглядала хрусталева синява небесного склепіння. Був це ніби пригад якоїсь казки з давних діточих літ, казки про дванадцять розбійників або про королівну, що її змій з теплого полудня пірвав і заніс у студене царство недоброї Баби Яги-зими. Було так гарно, що не оден і про зимно на хвилину забув; хотілося розпалити огонь, сісти кругом і слухати оповідань, на те, щоб разом з казкою перенестися в країну казки, звідкіль немає вороття.

— Чи ви подуріли, люди? — сердився Мручко. — Огонь ворога принаджує. Загріємося при роботі. І так тут тепліше, ніж на полі.

І дійсно, в лісі було затишніше. Чи то цей сніговий намет грів, чи густа деревина, досить що потеплішало людям.

Мручко вислав передню сторожу і поділив решту відділу на десятки. Над кйждим поставив козака зі своєї сотні, бо нікому так не довірював, як собі і своїм людям. Тим десятникам виложив свій план і гукнув:

— Ступай.

Не довго йшли, як від передньої сторожі надлетіла вість, що ворог недалеко.

Мручко відсунув шапку від правого уха, витріщив очі і потягнув носом повітря.

— Еге ж! Димом від вогнища заносить.

І всі нараз почули цей дим, і кров заграла живіше.

— Цитьте! — гукнув Мручко, і козаки перестали підскакувати й закаблуками бити, щоб розігріти ноги. — Цитьте бо!.. О, о, коні іржать…

І справді. Крізь стовп зимного повітря, що колючками вдиралося в горло і ранило груди до болю, продиралося іржання коней, та не голосне й не веселе, а слабе й жалісливе, ніби й коні жалувалися на мороз.

— Це не драгуни, — погадав собі Мручко, — а, мабуть, декілька старшинських або обозних коней. Значиться, з піхотою діло.

Не надумувався довго. Знав, що це не якась більша частина, а так собі, полчок якийсь в маршу з одного місця постою на друге або в розшуках за ворогами. Більша частина не залишилася б у лісі і не підступила би так близько під ворога, нехтуючи всякими приписами обережності.

І Мручко пустився вперед. Півколесом посувалися його люди туди, де іржали коні і звідки крізь гілля дерев мерехтіла заграва.

Без крику бігли. Щолиш як побачать поляну перед собою, зрозуміють що їм робити: чи поховатися за дерева й розпочати пальбу, чи кинутися на ворога з шаблями.

Дерева ріднуть. Крізь пні проблискує огонь, буцім там вже світає. Чути, як іржать і порскають коні, але людей якось не видно. Сховалися за стінку з саней і з возів, шукаючи захисту- перед вітром і снігом. Мручкові розвідчики мало що не під самою тією стінкою були, і ніхто їх не спинив. Москалі такі безпечні, що навіть вартових не поставили. Кому там у такий мороз хотілося б виходити в поле?…

Що ж тоді Мручкові робити? Стріляти до тих возів і саней не вважав доцільним. І так амуніції мало. Шведи свою вистріляли в безнастанних боях, а нашу москалі в Батурині і в других городах забрали. Нехай шаблі працюють…

Та ще вінне рішився, як крилові десятки його відділу, побачивши ворожий табор, кинулися бігцем на нього.

Добігаючи до стінки, зняли нестяменний крик і, не дожидаючи прикгзів свого сотника, одні окружали стінку, а другі розривали її по самій середині, щоб вдертися туди.

Тою прірвою кинувся також Мручко. Чув, як нараз зробилося йому горячо. Кров ударила до висок, перед очима то свічки запалювалися, то червоні кружельця літали. Ось-ось і зудариться з ворогом, і пічнеться танець, котрий він так любив, бо від хлопця привик до нього.

— Вперед! Вперед! — гукає, і нараз, ніби йому хто ноги підкосив; захитався, подався взад, — насилу вернув до рівноваги і — шаблю, наготовлену до вдару, безсило опустив…

Перед ним на широкій лісовій поляні кругом догасаючих огнищ сиділи купами трупи.

Деякі попритулювалися до себе, інші підсунулися так близько до огнищ, що полумінь лизала їх чоботи і по халявах сунулася на штани й на шинелі.

Трупи горіли, і прикрий сморід затроював студений чистий воздух.

Біля саней лежав кінь з розпореним черевом.

Декілька людей, головно старших, обсіли його, як мухи стерво… Грілися, поки разом з конем не задеревіли.

На снігу торчали порожні бочівки. В одній було ще навіть трохи горівки. Біла смерть не дала людям висмоктати її до останньої крапельки. На деревах хрипло крякали круки.

Мовчки стояв Мручко зі своїми людьми серед отсього табору трупів.

Явище було так несподіване й таке жахливе собою, що навіть найдотепніший смільчак вважав відповідним мовчати.

Йшли до бою з живими, а попали на трупів. Смерть за них ворога звоювала, студена біла смерть. Невже ж вона козацьким союзником зробилася… Сподійсь!

Мручко перехрестився.

— Хай з Богом спочивають! — прошепотів, і молитовний шепіт понісся по цілій поляні.

Та недовго молилися козаки. Живі живе гадають. Те, що сталося з ворогами, може, і їх чекало, бо мороз не м'як, а кріпшав над ранком.

Щоб огні не потухли, вкинено до них бочівки. Клепки, пересичені спиртом, спалахнули синім полум'ям, і огнища ожили нараз. Козаки відсували трупів набік, тих, що горіли, гасили снігом, котрого скрізь було більше, ніж треба, і на жар кидали драбини з возів, дошки, дишлі, а то й цілі сани, бо огонь —