Читати книгу - "Фараон"

Холод став не таким пронизливим. Якийсь час почет посувався мовчки, по кісточки вгрузаючи в пісок. Раптом між азіатами знову знявся гомін і залунали вигуки:

— Сфінкс!.. Гляньте, сфінкс!.. Ми вже не вийдемо живі з пустелі, коли перед нами весь час з’являються привиди!..

І справді, на білому вапнистому пагорку ясно вирізнявся силует сфінкса. Лев’яче тіло, величезна голова в єгипетському чепці і ніби людський профіль.

— Заспокойтесь, варвари, — сказав старий лівієць. — Це не сфінкс, а лев, і він вам нічого не зробить, бо саме пожирає свою здобич.

— Це справді лев, — підтвердив царевич, зупиняючись. — Але який він схожий на сфінкса…

— Його риси нагадують обличчя людини, а його грива — перуку, — тихо сказав жрець. — Він і є батьком наших сфінксів.

— І нашого великого сфінкса, того, що стоїть під пірамідами?

— За багато віків до Менеса, коли ще не було пірамід, — сказав Пентуер, — у цьому місці стояла скеля, схожа на лежачого лева, наче боги хотіли таким чином позначити, де починається пустеля. Тодішні святі жерці звеліли майстрам досконало обробити цю скелю, а чого не вистачало — штучно підмурувати. Але майстри, які частіше бачили людей, ніж левів, вирізьбили людське обличчя, і так народився перший сфінкс…

— Якому ми віддаємо почесті, як богові… — додав, усміхнувшись; царевич.

— І правильно, — відповів жрець. — Адже перші обриси цього витвору мистецтва зробили боги, а люди лише викінчили його, теж натхнені богами. Наш сфінкс своєю величчю й таємничістю нагадує пустелю. Він схожий на духів, що блукають там, і так само наводить страх на людей, як вони. Воістину, він є сином богів і батьком страху…

— І в той же час усе має земний початок, — відповів царевич. — Ніл витікає не з неба, а з якихось гір, що лежать за Ефіопією. Піраміди, про які Гергор казав мені, що вони є прообразом нашої держави, збудовано на взірець гірських вершин. А наші храми з їхніми пілонами й обелісками, з їхнім мороком і прохолодою хіба не нагадують печер і гір, що тягнуться вздовж Нілу?.. Скільки разів під час полювання блукав я поміж східними скелями, завжди натрапляв на якесь химерне нагромадження каміння, що нагадувало мені храм. Навіть не раз на їхніх шерехуватих стінах я бачив ієрогліфи, писані рукою вітрів і дощів.

— Це, достойний повелителю, доказ того, що наші храми були збудовані за планом, який накреслили самі боги, — зауважив жрець. — І як з маленької кісточки, кинутої в землю, виростає висока пальма, що вершиною сягає неба, так образ скелі, печери, лева й навіть лотоса, запавши в душу благочестивого фараона, породжує алею сфінксів, храми та їхні могутні колони. Це творіння богів, а не людей, і щасливий той володар, який, оглядаючись навколо себе, зуміє в земних речах побачити задум богів і наочно відтворити його наступним поколінням.

— Але такий володар повинен мати владу й величезні багатства, — сумно зауважив Рамзес, — а не залежати від того, що примариться жерцям.

Перед ними тягнувся піщаний пагорок, на якому в цю мить з’явилося кілька вершників.

— Наші чи лівійці? — спитав царевич.

З пагорка долинув звук рога, на який відповіли з почту царевича. Вершники. їхали швидко, як тільки дозволяв їм пісок. Наблизившись, один з них гукнув:

— Чи тут наступник трону?..

— Тут, і цілком здоровий! — відповів Рамзес. Вершники скочили з коней і впали ниць.

— О ерпатре, — сказав ватажок прибулих, — всі твої воїни рвуть на собі одяг і посипають попелом голови, думаючи, що ти загинув… Всі кіннотники роз’їхались по пустелі, щоб розшукати твої сліди, і тільки нас, нікчемних, боги удостоїли першими привітати тебе…

Царевич призначив його сотником і наказав, щоб завтра він представив до нагороди всіх своїх підлеглих.

Розділ сорок п’ятий

Через півгодини показались густі вогні єгипетського війська, і незабаром почет царевича був уже в таборі. З усіх боків труби грали тривогу, воїни хапали зброю і з голосними вигуками ставали в ряди. Офіцери падали царевичеві до ніг і, як учора, після перемоги, підхопивши його на руки, почали обходити з ним загони. Стіни ущелини здригалися від вигуків: «Живи вічно, наш вождь! Боги охороняють тебе!»

Оточений смолоскипами, до царевича підійшов святий Ментезуфіс. Наступник трону, побачивши його, вирвався з рук офіцерів і побіг назустріч жерцеві.

— Ти знаєш, святий отче, — вигукнув він, — ми схопили лівійського ватажка Техенну!

— Нікчемна здобич, — суворо відповів жрець, — заради якої полководець не повинен був кидати війська, та ще в такий час, коли щохвилини на нього може напасти ворог.

Царевич відчув справедливість цього докору, але саме тому в ньому спалахнув гнів. Він стиснув кулаки, очі в нього заблищали…

— В ім’я матері твоєї, мовчи, повелителю!.. — шепнув Пентуер, що стояв за ним.

Наступника так здивувало це несподіване втручання його радника, що він враз прохолов, а прохоловши, збагнув, що найкраще буде визнати свою помилку.

— Ти правду кажеш, святий отче, — відповів він. — Ані військо полководця, ані полководець війська — ніколи не повинні залишати. Але я гадав, що ти заступиш мене тут, святий муже, бо ж ти представник військового міністра…

Спокійна відповідь заспокоїла Ментезуфіса, і жрець уже не нагадував царевичеві торішніх маневрів, на яких намісник так само залишив військо і впав у неласку фараона.

Тут до них з голосним криком підійшов Патрокл. Грецький полководець знов був п’яний і ще здалека гукав царевичу:

— Глянь, ерпатре, що зробив святий Ментезуфіс… Ти оголосив помилування всім лівійським воїнам, які покинуть своїх і повернуться до війська його святості… Ці люди перебігли до мене, і я завдяки цьому розбив ліве крило ворога. А достойний Ментезуфіс наказав усіх перебити… Загинуло близько тисячі полонених, самих наших колишніх воїнів, які мали бути помилувані!..

Царевичеві знову кров ударила в голову, але Пентуер, що все стояв позад нього, шепнув:

— Мовчи, ради всіх богів, мовчи!..

Та в Патрокла не було радника, і тому він кричав далі:

— З тієї хвилини ми раз і назавжди втратили довір’я не тільки в чужих, а й у своїх… Бо зрештою і наше військо може розбігтися, коли дізнається, що очолюють його зрадники…

— Нікчемний найманцю, — холодно відповів Ментезуфіс, — як ти смієш таке говорити про військо і довірених його святості!.. Відколи світ стоїть, не чувано такого блюзнірства!.. Гляди, щоб боги не покарали тебе за цю образу!..

Патрокл грубо зареготав:

— Поки я сплю між греками, я не боюся помсти нічних богів… А коли я на ногах, мені нічого не зроблять денні…