Читати книгу - "Орієнталізм"

повинні стежити за їхньою поведінкою пильно й невтомно. Чим справедливішим намагається бути британський режим, тим зухвалішим і нахабнішим стає араб... Сучасний стан речей з неминучістю привів би до створення арабської держави в Палестині, якби тільки в Палестині справді жили араби. Проте в реальності такого не буде, тому що фелах принаймні на чотири століття відстав від часу, а ефенді... безчесний, неодукований, жадібний, а патріот із нього не кращий, аніж господар» 129.

Спільним знаменником, що об’єднує Вейцмана з європейськими антисемітами, є орієнталістська перспектива, котра бачить семітів (або їхні підкатегорії) як людей, що від природи позбавлені бажаних якостей, притаманних західноєвропейцям. Проте різниця в тому, що риторика останніх підпирається твердою репутацією багатьох інституцій, тоді як риторика перших ними не підпиралася. Чи не знаходимо ми в орієнталізмі двадцятого сторіччя те саме одвічне «миле дитинство», яке не піддається старінню, — необачно поєднуване тепер то з наукою, то з державою та її інституціями, — і яке Ренан ототожнював із застиглою незмінністю семітського буття?

Але наскільки більше шкоди завдає версія міфу, що утвердилася в двадцятому сторіччі! Це вона створила образ араба, побаченого очима «передового» квазізахідного суспільства. У своєму протистоянні чужоземним колоніалістам палестинець виглядав або тупим дикуном, або чимось суто кількісним за своєю природою, не вартим ані найменшої уваги ані з морального, ані навіть екзистенційного погляду. Згідно з ізраїльським законом, лише єврей наділяється повними правами громадянства й безумовними імміґраційними привілеями; що ж до арабів, то хоч вони і є корінними жителями цієї землі, їм даються менші, простіші права: імміґрація для них заборонена, а те, що вони обмежені в правах, пояснюється їхньою «недорозвинутістю». Орієнталізм визначає ізраїльську {397} політику стосовно арабів, як переконливо підтверджує нещодавно опублікований «Звіт Кеніґа». Існують добрі араби (які роблять те, що їм кажуть) і погані араби (які роблять усе по-своєму, а тому оголошуються терористами). Переважна більшість арабів — це ті, які, зазнавши колись поразки, повинні слухняно сидіти за непомильно проведеною й добре укріпленою лінією, яку охоронятиме мінімальна кількість озброєних людей, виходячи з теорії, що араби прийняли міф про перевагу Ізраїлю й ніколи не посміють напасти. Досить вам тільки погортати сторінки книжки генерала Єгошафата Гаркаві «Арабське ставлення до Ізраїлю», і ви переконаєтеся, що арабський розум — як дуже влучно відзначив це в Commentary 130 Роберт Альтер — розбещений, антисемітський до самої серцевини, насильницький, неврівноважений, що він спроможний продукувати лише риторику й, по суті, більш нічого. Один міф підтримує і породжує інший. Вони відповідають один одному, прагнучи утворювати симетрії та структури такого виду, що туди можуть входити й араби, але тільки як орієнтали, а не як нормальні люди.

Сам собою, в собі, як сукупність вірувань, як метод аналізу, орієнталізм розвиватися не може. Справді-бо, це доктринальна антитеза розвитку. її центральним арґументом є міф про затриманий розвиток семітів. Із цієї матриці утворюються інші міфи, кожен з яких зображує семіта як протилежність західноєвропейця і як безнадійну жертву власних слабкостей. Через зчеплення подій та обставин семітський міф роздвоївся в сіоністському русі; один, семіт, звернув на дорогу орієнталізму, другий, араб, був присилуваний іти далі дорогою орієнталів. Щоразу, коли йдеться про намет і плем’я, застосовується цей міф; щоразу, коли згадують про арабський національний характер, звертаються до цього міфу. Той тиск на розум, який спричиняють ці інструменти, підсилюється інституціями, зведеними навкруг них. Бо кожен орієнталіст, у буквальному розумінні, може опертися на систему сили, хоч і досить хисткої, якщо взяти до уваги ефемерність міфів, що їх пропаґує орієнталізм. Ця система нині знайшла свою кульмінацію в інституціях самої держави. Отже, писати про арабський орієнтальний світ означає сьогодні опиратися на авторитет усієї нації й будувати свої висновки не на скрипучій ідеології, а на непомильній {398} певності абсолютної істини, підпертої абсолютною силою.

У своєму лютневому номері за 1974 р. «Коментар» («Commentary») запропонував своїм читачам статтю професора Ґіла Карла Елроя під назвою «Чи хочуть араби миру?» (Gil Carl Alroy, «Do the Arabs Want Peace?»). Елрой — професор політології і автор двох праць: «Погляди на єврейську державність у арабському світі» («Attitudes Towards Jewish Statehood in the Arab World») та «Образи конфлікту на Середньому Сході» («Images of Middle East Conflict»); він людина, яка, з огляду на свою професію, може претендувати на те, що «знає» арабів, і є, безперечно, фахівцем у галузі іміджмейкерства. Його арґументацію дуже легко вгадати наперед: мовляв, араби хочуть зруйнувати Ізраїль, араби справді-бо знають, чого вони хочуть (і тут Елрой явно хизується своєю спроможністю цитувати докази з єгипетських газет, докази, які він повсюди ототожнює з арабами, так наче араби і єгипетські газети — це щось одне й те саме), й так далі, й так далі, й так далі з непохитною, вузьколобою переконаністю. В самому центрі його статті, як і в центрі попередніх праць, написаних іншими «арабістами» (читай «орієнталістами»), такими, як генерал Гаркаві, сферою інтересів якого є «арабський розум», лежить робоча гіпотеза, що араби, якщо зішкребти з них усі зовнішні нашарування, по суті, однакові. Іншими словами, Елрой прагне довести, що, оскільки араби, по-перше, одностайні у своєму прагненні до кривавої помсти, по-друге, психологічно неспроможні жити в мирі і, по-третє, за своєю природою прив’язані до уявлення про справедливість, яке протилежне нашому, їм не слід довіряти і треба невпинно воювати з ними, як воюють із усякою іншою фатальною хворобою. Головним доказом, який використовує для своєї арґументації Елрой, є цитата з есе Гарольда В. Ґліддена «Арабський світ» (Harold W. Glidden, «The Arab World»), на яке я посилався в розділі першому. Елрой вважає Ґліддена спроможним «збагнути культурні відмінності між західним і арабським поглядом на речі дуже добре». Отже, висновок Олроя є остаточним — араби є невиправними дикунами, — і, таким чином, великий авторитет у галузі арабської ментальності оголосив, що євреї повинні й далі зберігати пильність. І він зробив це академічно, {399} неупереджено, правдиво, користуючись доказами, взятими від самих арабів, котрі, як заявляє він з олімпійською переконаністю, «категорично настроєні проти... реального миру», та з психоаналізу 131.

Ми можемо пояснити такі твердження, пригадавши, що ще більш неявною й різкою відмінністю, встановленою між орієнталістом та орієнталом, є те, що перший пише про другого, а другий виступає в ролі того, про кого пишуть. Найхарактерніша ознака ролі другого — це пасивність; найхарактерніша ознака ролі першого — спроможність спостерігати, вивчати й так далі; як сказав Ролан Барт, міф (і ті, хто його увічнює) може (можуть) винаходити себе безперервно