Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Вбивця стріляв і в мене. Його куля дряпонула мене в плече. Переконайте їх відкласти суд, поки хтось піде обстежить той берег, де був причаївся вбивця.

— Марна річ. Їм досить свідчень Гардінга й тих п'ятьох французів. Та й вони ще нікого не вішали, і їм кортить цього. У них же тут нуднувате життя. На щось путнє вони досі не натрапили, а шукати озеро Несподіванок набридло. На початку зими вони ще пускалися були в мандри, а тепер і це облишили. До того й скорбут з'явився, тож вони дуже розлючені.

— А тут саме я нагодився, — докинув Смок. — А як це ви, Бреку, опинилися в цій ватазі?

— Я запаколив кілька ділянок на Індіянці, залишив там своїх компаньйонів, а сам подався вгору Стюартом шукати Дві Хатини. Тут мене не прийняли, і я осів трохи вище по Стюарту. А вчора прибув сюди по харчі.

— Що-небудь знайшли?

— Та не дуже. Зате винайшов гідравлічний пристрій, що може знадобитися, коли ця країна оживе. Щось наче драга, щоб промивати золото.

— Заждіть хвильку, — урвав його Смок. — Дайте-но я подумаю.

Чуючи в тиші хропіння поснулих, він обмірковував якусь ідею.

— Бреку, вони розкривали мої клунки?

— Я бачив, як два ваших клунки знесли до Гардінгової хатини.

— Знайшли вони там щось?

— М'ясо.

— Добре. А ви пошукайте парусиновий клунок, перев'язаний оленячими пасками. Там кілька фунтів самородного золота. Такого ви ще не бачили, та й ніхто не бачив у цій країні. Так от що ви зробите. Слухайте.

За чверть години Брек, діставши від Смока докладні інструкції і встигши за цей час відморозити пальці на ногах, відійшов геть. Смокові через надмірну близькість до щілини також прихопило щоку й носа, і він півгодини тер їх об коца, аж доки жар і щем у крові запевнили його, що небезпеки вже немає.

VI

— Мені й так ясно. Це він, безперечно, вбив Кайнеда. Учора ми чули всі подробиці. Яка потреба знову це перебирати? Я голосую — винен.

У такий спосіб почався суд над Смоком. Промовець, дебелий чолов'яга із Колорадо, прикро образився, коли Гардінг відхилив його пропозицію, сказавши, що судова процедура має пройти як належиться, і висунув кандидатом на суддю й голову зборів Шенка Вілсона. Всі мешканці Двох Хатин мали бути за присяжних, а єдину жінку, Люсі, коротко передискутувавши, позбавили права голосу.

Тим часом Смок, сидячи на лежанці в кутку кімнати, наслухав таку тиху розмову Брека з одним таборянином.

— Чи не продасте ви п'ятдесят фунтів борошна? — питався Брек.

— У вас не вистачить піску на мов борошно, — була відповідь.

— Я дам дві сотні.

Чоловік покрутив головою.

— Даю триста. Триста п'ятдесят.

Нарешті, на чотириста чоловік погодився й запросив Брека до себе одважити піску. Вони обидва вислизнули надвір, а по кількох хвилинах Брек вернувся вже сам.

Гардінг саме свідчив про вчорашні події, коли двері прочинилися і в шпарині Смок побачив того чоловіка, що продав борошна. Він виразно кивав одному з юрби, і той підвівся зі свого місця біля грубки й рушив до дверей.

— Куди ти, Семе? — стримав його Шенк Вілсон.

— Я на хвильку, — відповів Сем. — У мене справа.

Смокові дозволили ставити запитання свідкам, і тільки-но почав він допит Гардінга, як знадвору почулося повискування собак і рип санок. Один з присутніх визирнув У двері.

— Сем з компаньйоном помчали стежкою в бік Стюарту, — доповів він.

З півхвилини усім наче заціпило, вони тільки значливо перезиралися, пройняті збентеженням. Крайчиком ока Смок загледів, як перешіптувалися Брек з Люсі та її чоловіком.

— Давай далі, — гостро кинув Шенк Вілсон Смокові. — Кінчай уже допитувати! Ми знаємо, ти хочеш довести, що не обшукали того берега. Свідок цього не заперечує. Ми також. Бо в цьому не було потреби. Адже на той берег не було жодного сліду! Сніг з того боку був незайманий.

— Але ж чоловік на тому березі таки був, — твердив своєї Смок.

— Не замилюй нам очі, хлопче. Нас не так багацько на Макквещені, і всіх ми вже допитали.

— А хто був той чоловік, якого ви прогнали з табору два тижні тому? — несподівано запитав Смок.

— Алонсо Мірамар, мексіканець. Але до чого він тут приходиться, отой пропащий злодюжка?

— Та до того, що ви його не допитували, містере суддя.

— Він подався річкою вниз, а не вгору.

— Звідки ви про це знаєте?

— Я бачив, як він виходив з табору.

— Оце й усе, що вам про нього відомо?

— Ні, не все, хлопче. Я та й усі ми знаємо, що він мав харчів на чотири дні, але ніякої рушниці. І якщо він не прибився до якогось селища на Юконі, то його вже й на світі нема!

— Ви так міркуєте, неначе у вас на очах усі рушниці цього краю.

Шенк Вілсон розізлився.

— Ти так мене допитуєш, ніби я підсудний, а не ти! Перейдімо до наступного свідка. Де француз Луї?

Саме коли Луї виходив наперед, Люсі рипнула дверима.

— Куди ви? — скрикнув Шенк Вілсон.

— А чого мені тут бути? — одру бал а вона. — Я ж усе одно не маю голосу, та й задуха тут, нічим дихати.

Кілька хвилин згодом вийшов і її чоловік. Суддя це завважив лише тоді, як той зачинив за собою двері.

— Хто там вийшов? — урвав він П’єрове свідчення.

— Біл Пібоді, — відказав один. — Він сказав, запитав щось у жінки й повернеться.

Але замість Біла ввійшла назад Люсі, скинула хутро й примостилася біля грубки.

— Я гадаю, решту свідків нема потреби допитувати, — заявив Шенк Вілсон, коли П’єр скінчив. — Ми знаємо, що вони лиш підтвердять уже відомі факти. Слухай-но, Соренсене, піди приведи Біла Пібоді. Скоро будемо голосувати вирок. А ти, незнайомцю, встань та розкажи, як усе це трапилося. Ми ж, аби не гаяти часу, оглянемо всім гуртом обидві рушниці, набої та кулю.

Смок пояснив, як він потрапив до цієї частини краю, дійшов у розповіді до того місця, де в нього хтось вистрілив із засідки, і вже почав розповідати, як він утік до берега, коли це його обурено урвав Шенк Вілсон.

— Ти, хлопче, не верзи казна-що! Ми лиш марнуємо з тобою дорогий час. Звісно, чом би тобі не плести усякі нісенітниці, аби врятувати від зашморгу життя, та нам ніколи вислуховувати їх. Рушниця, набої і куля, що нею забито Джо Кайнеда, — свідчать проти тебе… Та що там таке?