Читати книгу - "Мертва зона"

підійшов до прилавка й замовив склянку пива. О’Доннелл налив. Потім молодик неквапливо випив ще дві склянки, неуважливо дивлячись на екран телевізора за прилавком. Кольори були погані, телевізор розладнався ще місяців зо два тому, і Щасливчик Фонз скидався на старого упиря.

О’Доннелл не пригадував, щоб колись бачив цього відвідувача. Обслуживши двох підстаркуватих шльондр за столиком у кутку, він повернувся за прилавок.

— Ще одну?

— Та не завадить, — відповів молодик і показав на стіну над телевізором. — Як я розумію, ви з ним знайомі?

На стіні висіла оправлена під скло збільшена газетна карикатура. Вона зображувала Грега Стілсона у зсунутій на потилицю будівельній касці, що спускав зі сходів Капітолію добродія в строгому офіційному костюмі. То був Луїс Квінн, конгресмен, що з рік тому погорів на незаконних прибутках з автостоянок. Над карикатурою був заголовок: «Геть, злодюги, геть!» — а в нижньому кутку розгонистий напис: «Дікові О’Доннеллу, хазяїну найкращого шинку в третьому окрузі. Качай далі, Діку! — Грег Стілсон».

— Тоді я таки добре накачав, — сказав О’Доннелл. — Він виступав тут перед останніми виборами до конгресу. По всьому місту розклеїли об’яви: приходьте в суботу о другій дня до бару й вихиліть по одній Греговим коштом. Такого виторгу я зроду ще не мав. Обіцяно було по одній, а заплатив він за все, хто що випив. Широка вдача в чоловіка, хіба ні?

— Ви, я бачу, стоїте за нього горою.

— Авжеж, — підтвердив О’Доннелл. — І ладен полічити ребра кожному, хто скаже щось проти.

— Тоді й не пробуватиму. — Молодик поклав на прилавок три двадцятип’ятицентовики. — Налийте й собі моїм коштом.

— Гаразд, не відмовлюся. Дякую, містере…

— Мене звуть Джонні Сміт.

— Ну що ж, радий познайомитися, Джонні. А мене — Дік О’Доннелл. — Він націдив собі склянку пива. — Атож, Грег чимало добра зробив для нашої округи. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.

— Ви думаєте?

— Думаю, — мовив О’Доннелл. — У Нью-Гемпширі Грегові ніде розвернутися. А він же ого який політик, це я вам кажу, а не хтось. Я завжди вважав усю ту братію кодлом пройдисвітів і нероб. Та й тепер вважаю. Але Грег — це виняток. Він чоловік правильний. Якби років п’ять тому ви сказали мені, що я таке говоритиму, я засміявся б вам у вічі. І відрубав би, що скоріше вподобаю всяких там поетиків з їхніми віршами, аніж бісових політиканів. Але він таки годящий чоловік, щоб я пропав.

— Більшість тих діячів, — сказав Джонні, — так уже миляться до тебе в друзі, поки їм потрібні голоси, а коли такого оберуть, то він тобі: іди ти, чоловіче, знаєш куди, — аж до наступних виборів. Я сам із Мену і одного разу написав Едові Маскі, то знаєте, якого листа від нього отримав? Відтиснутого в друкарні!

— Ну, він же не справжній американець, — сказав О’Доннелл. — Чого ж доброго від такого чекати? А от Грег, щоб ви знали, на кожну суботу приїздить у свій округ! Це вам як — теж «іди ти, чоловіче»?

— На кожну суботу, кажете? — Джонні сьорбнув пива. — А куди? В Трімбулл? В Ріджуей? У більші міста?

— Він має свою систему, — відказав О’Доннелл шанобливим тоном, як людина, що сама ніколи не мала жодної системи. — П’ятнадцять місць, від столиці штату й до найменших містечок, таких як Тіммесдейл чи Куртерс-Нотч. Щотижня — в одне місце, аж поки відвідає кожне, а потім усе спочатку. Знаєте, скільки людей живе в тому Куртерс-Нотчі? Вісімсот чоловік. То що ви скажете про конгресмена, який їде в суботу з Вашингтона до Куртерс-Нотча, де в громадській залі така холоднеча, що й відморозити все на світі не довго? Це теж, по-вашому, «іди ти, чоловіче»?

— Та ні, — щиро визнав Джонні. — А що ж він там робить? Потискає руки виборцям?

— Ні, в кожному містечку він наймає залу. На цілу суботу. Десь о десятій ранку він звичайно вже там, і кожен може прийти і побалакати з ним. Поділитися своїми думками абощо. Коли хтось має запитання, він відповість. А як не може зразу відповісти, то їде у Вашингтон і таки знаходить відповідь! — О’Доннелл переможно поглянув на Джонні.

— Коли ж він востаннє був у Тіммесдейлі?

— Місяців зо два тому, — сказав О’Доннелл. Він пішов до каси, порився в паперах, а тоді повернувся з газетною вирізкою із загнутим ріжком і поклав її перед Джонні. — Ось тут усе розписано. Подивіться самі.

То була вирізка з ріджуейської газети. Вже досить давньої. Статейка називалася «Стілсон запроваджує осередки взаємозв’язку». Перший абзац звучав так, наче його переписали просто з бюлетня Стілсонової прес-групи. Далі йшов перелік місць, що їх обрав для своїх суботніх зустрічей Грег, і гадані дати. До Тіммесдейла він мав приїхати знов тільки в середині березня.

— Ну що ж, солідно, — мовив Джонні.

— Атож, і я так думаю. Та й не я один. Ще склянку, Джонні?

— Якщо й ви зі мною, — відповів Джонні і виклав на прилавок два долари.

— Не відмовлюся.

Одна з підстаркуватих шльондр укинула монету в музичний автомат, і Теммі Вайнетт сиплим, стомленим і ніби невдоволеним з такого оточення голосом завела «Коханому будь вірна».

— Гей, Діку! — хрипко гукнула друга. — В цьому шинку чули про гостинність?

— Заткни пельку! — гримнув О’Доннелл.

— А, розтуди тебе! — відгукнулася вона й захихотіла.

— Хай тобі чорт, Кларіс, скільки разів я казав тобі не лихословити в моєму барі! Казав же…

— Ой, годі, неси краще пива.

— Терпіти не можу цих двох старих сучок, — тихо пробурчав О’Доннелл до Джонні. — Ото дві лахудри проспиртовані. Цілу вічність тут очі муляють, і я не здивуюсь, як вони й мене переживуть. Отаке казна-що в світі діється.

— Еге ж, ваша правда.

— Вибачайте, я хутко обернуся. Взагалі-то в мене є помічниця, але взимку вона приходить тільки в п’ятницю й суботу.

О’Доннелл націдив дві великі склянки пива й відніс до столика. Він щось сказав тим двом шльондрам, і Кларіс знову випалила своє «Розтуди тебе!» й захихотіла. У пивниці витали тіні минулого. Крутилася заїжджена платівка, і крізь її тріск пробивався голос Теммі Вайнетт. Радіатори опалення виповнювали приміщення задушним теплом, а знадвору по шибках сухо шаруділа снігова крупа. Джонні потер скроні. Він уже не раз бував у цьому барі — тільки в інших таких самих містечках. Боліла голова. Потискаючи руку О’Доннелла, він дізнався, що той має здоровенного старого пса, якогось мішанця, навченого за командою накидатися на людину. І власник бару тільки