Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Чи це — не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить — за одну коротесеньку мить — кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи — не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, — голова у вінку, дароносець, та й годі, — і за такого й прийняв його Авґуст.

«Вітаю тебе, — мовив він, стоячи там-таки, під канделябром і тримаючись за лаврову гілку. — Ти приніс у дарунок мені поему, і я з твоїх рук прийму її, адже ти — Лісаній; я впізнав тебе, хоч ніколи й не був у Андах, і ти впізнав мене також». «Ти — божественний Цезар Авґуст». «Як ти знайшов дорогу до мене?» І хлопчик продекламував:

«Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я

Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,

З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.

Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки,

Цезар то Авґуст, син божества; золотую епоху

В Лації наново він установить, на землях, що перше

Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів

Владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв,

Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний

Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає.

Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські,

Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно,

І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла

Семираменного Ніла…»

Так він, той хлопчик, декламував, і образ, що поставав у цих віршах, образ тривожний, від якого заледве не забивало подих, — цей образ спливав не із пам’яті, не з пам’яті хлопчика і не з його власної, а з чогось чужого і вічно сущого, — образ мерхлий, безмовний, ледве штрихами окреслений, але все ж таки повен щемкого чекання, образ усе ж грозяний.

Та часу на роздуми вже не лишалось, бо Авґуст, який щойно зі схвальною міною прислухався до вірша, нарешті промовив:

— Так воно й є; так ти писав — для мене писав… Чи ти передумав, мій любий Верґілію?

— Ні, не передумав я, Октавіане; поема належить тобі…

Авґуст двічі ляснув долонями, й одразу покій знов почали заповняти люди; їх було дуже багато — либонь, усі вони десь за дверима тільки й чекали оцього знаку. Були серед них і Плотій Тукка та Луцій Варій, а також — ну звісно! — той самий лікар із помічниками; з’явився і раб; знову зримий у плоті, він стояв у ряду разом із кількома рабами. Не видно було лише Плотії, хоч вона геть, певна річ, вочевидь не пішла. Та, може, її, однак, налякало таке людське стовпище, й вона просто сховалася десь у куточку.

А Цезар сказав:

— Якби я оце промовляв перед юрбою народу, то вибрав би тон урочистіший і переконливіший; але я стою тут перед своїми друзями і однодумцями, яких я люблю, і хочу лишень поділитися своєю радістю з приводу того, що наш поет погодивсь відразу після одужання — тобто вже дуже скоро — повернутись до праці над «Енеїдою»…

Чи Авґуст і справді любив цих друзів? Він гадав, що звертається до них не так, як до народу, яким правив, зовсім його не люблячи, однак звертання це нічим не відрізнялося від початку прилюдного виступу, до того ж Авґуст ще й вельми майстерно витримав паузу, щоб слова його справили на слухачів належне враження і щоб ті встигли це враження виразити.

І Луцій Варій вчасно-таки й похопився:

— Ми знали, о Авґусте, що тобі пощастить це зробити; уся благодать — від тебе.

— Я — лише рупор народу римського, до якого ми всі належимо; з волі богів і з волі народу я заявив про його право на «Енеїду», і Верґілій, з любови до цього народу, визнав за ним таке право — це незмінне і вічне право власности.

Але раб, що з незворушно суворою міною, як у прислужника, стояв серед решти рабів (він навряд чи впадав кому-небудь у око, і його вже запевне ніхто там не чув), додав:

— Справжня свобода — попереду, шлях до неї відкрито, і народ ступить на нього; тільки цей шлях і вічний.

— Я просто виконую волю народу, — вів далі Авґуст, і в його лицемірній люб’язності вчувалась, однак, і та щиросердість, на яку не купитись ніхто і ніколи не міг. — Я лиш виконую волю народу — і тут, і десь-інде, й Верґілій це визнав також. Цим визнанням я вельми пишаюся й дуже щасливий, бо завдяки цьому поема переходить у надійне збереження…

— Поема твоя, Октавіане.

— Просто тому лиш, що на це мене уповноважив народ; багато людей володіють приватною власністю, я — ні, і ти про це знаєш.

Відщипнувши з вінка невеличкий лавровий пагінчик і мнучи його невгамовно-хапливими пальцями, Авґуст так і стояв під отим канделябром — лавром обрамлений, лавром отінений, лавром овіяний, вродливий, врочистий, величний; але все, про що він розводився, було — хоч він сам у це й вірив — просто брехнею: хто ж бо не знав, що він досить ревно і вельми успішно старався побільшити сімейну маєтність Юліїв до величезних, гігантських розмірів?! І слушно завважив той раб (на щастя, слова його ніхто не почув): «Брешеш ти, Цезарю». Чи, може, Авґуст почув-таки (адже, як-не-як, раб звертався, до нього)? Бо він, не відриваючи погляду від скриньки із манускриптом і, мовби у відповідь, усе ж усміхнувся.

— Октавіане, я віддаю «Енеїду» тобі, приймай манускрипт і цей акт називай як завгодно; та натомість я хочу попросити у тебе про одну ласку.

— Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це — твій дарунок до мого дня народження…

— Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй — вчинити ту ласку, про