Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Вівці ж мої вівці, — дивлячись на них, стиха сказав Губченко. — Хто ж вас буде пасти, як мене не стане, ге-ей гей?

Вони мовчали, ніби знали, що пережити його їм не вдасться.

Інь і Янь

І тут ми повертаємося до цієї теми. З роками Губченко, доведений до відчаю втратами, відчуттям власної провини й самотністю, мріяв про смерть як звільнення. Але минали роки й десятиліття, й він раптом усвідомив, що вже багато років не хворів ні на що. Навіть нежитю не було. На слабкість, а тим більше смерть, — ані натяку. Знаючи, що скоро помре й нічого по собі не залишить (просто нікому), він навіть не рахував днів. Тож не міг сказати, скільки років минуло після зникнення людей. Хоча, за найскромнішими припущеннями, йому вже було за вісімдесят, він ніколи раніше не почувався таким міцним і здоровим.

Уже й Друг і Нахаба давно здохли, після них іще було кілька котів і собак, і свині, й кури, і навіть ручний вуж — незамінний соратник у боротьбі з мишами… А Губченко жив і жив.

Настав день, коли до нього прибилася жінка. Не така молода й не така гарна, однак вона його вразила, бо жінок він уже не бачив багато-багато років. Як вона його знайшла, він легко зрозумів. Стояла зима, і дим над його хатиною було видно далеко-далеко, він височів молочним стовпом навіть понад деревами, що забили весь простір навколо колишнього дачного селища.

Вона була змерзла й голодна. Ледве пересувала ноги, мало що вже розуміла від холоду й знесилення. Пленталася, мов сновида. Але пленталася не куди очі світять, а безпосередньо до його хати.

Сказати, що вона була першою людиною, що знайшла його, було б неправдою. Їх таких багато приходило. В перші роки — мало не щотижня. І кожен з одним і тим самим наміром: пограбувати, забрати все цінне, що він має. Таким був тоді алгоритм життя всіх уцілілих. Він їх відганяв пострілами з рушниці. Дуже пишався, що вдалося відігнати всіх, нікого не вбивши й не поранивши. Втім, приходили й інші — з автоматами, та їх теж пощастило відігнати. Вона була інша. Губченко дивився на неї понад хвірткою, а вона опустила очі й тільки рукою сперлася на рештки бетонної опори колишнього стовпа електролінії.

— Як тебе звуть? — Губченко чомусь вважав, що це найголовніше запитання. Саме назва, ім’я, на його думку, визначали людину. Та й тварину теж.

— Яна, — ледь чутно обмороженими губами видихнула вона. — А вас?

— А мене… — Губченко затнувся. Він зрозумів, що ні ім’я його, ні прізвище не мають ніякого значення. І відповів те, що цілком несподівано для нього виринуло з пам’яті: — Інженер.

Схоже, вона не сприйняла це слово як просто іменник. Видно, ніколи не чула про таку професію. Мало які чудернацькі імена люди вигадують своїм дітям, мабуть, подумала вона. А коли — вже через кілька місяців — уперше назвала його Інь, він мимоволі почав називати її Янь, дивуючись, як найпростіші збіги обставин можуть бути сповнені таким первісним, древнім змістом. Інь і Янь. Чоловік і жінка. І більш ніяких імен не потрібно. «Не вийшло з мене Ноя, — думав він, — то буду Адамом».

Не так сталося, як гадалося. Дітей у них не завелося, хоч жили добре, мовчки, не набридаючи одне одному запитаннями й спогадами. Якось дуже швидко і просто розділили господарські обов’язки, допомагали одне одному, розумілися з півслова. Навіть відпочивши й від’ївшись, вона не стала красунею. Але була доброю, чуйною, теплою. А з роками він помітив, що Янь почала старішати. І незчувся, як вона стала зовсім немічною, розбитою хворобами… Перед смертю спитала його:

— А ти вічний, так?

Він не знав, що відповісти. Тільки дивився їй в очі й тримав за руку.

— Бідолаха, — видихнула вона і заплющила очі.

Назавжди.

Велике переселення

Після її смерті Губченко кілька днів думав про жінок. Будь-чим зайняті руки, а голова все згадує. Він згадував своє сонечко — доню Оленку, з якою був нечесний, якої не зміг урятувати. Зажди знав, що живе для неї, що сенс його існування — в ній… І от вона врятувала йому життя, сама загинула, а він лишився — без неї й без сенсу.

Губченко згадував свою Галю. Ще студентами вони познайомилися, ще студентами одружилися, все життя прожили разом — майже до її смерті. І в її смерті був винен він, чоловік, який колись визнав своїм обов’язком дбати про неї.

Він згадував Олю, з якою ходив до дитячого садка, а потім десять років навчався в одному класі. Вони були найближчими друзями, практично нічого не приховували одне від одного, розповідали одне одному про свої сердечні справи, але одне в одного так і не закохалися. Де вона зараз? Мабуть, там, де й усі.

Відтоді він жив один. Не сказати б, що це був його вибір, — просто більше до нього ніхто не приходив. Тобто приходили, звичайно, але знову й знову з одним: щось украсти або й відібрати силоміць. Тепер він мав уже двох великих собак, які вільно тинялися подвір’ям і тримали на відстані всіх охочих до його запасів.

Звісно, це були не ті запаси, які він зробив іще до епідемії. Ті давно вичерпались або спорохнявіли, заіржавіли, зотліли. Але він з роками навчився солити м’ясо, зберігати зерно, фрукти й овочі. Мав і кіз, від яких завжди були молоко, сир і теплі шкури на одяг і взуття. Працював до нестями, від зорі до зорі, ніби намагався виснажити себе й підірвати роботою. Та наступного ранку знову прокидався міцний і бадьорий.

Таке розмірене трудове життя тривало довго, аж доки Губченко помітив, що хата його, попри безкінечні лагодження, починає розсипатися. Він зрозумів, що одного дня вона просто впаде на нього й лагодити вже нічого не доведеться.

Колись думав: розвалиться хата — збудую нову, он скільки зруйнованих осель навколо. Будівельних матеріалів вистачить. Але на той час, як підійшла до останньої межі його власна хата, порозсипалися й усі інші. Дощі, сонце і морози навіть цеглу й бетон перетворили на порох.

Губченко вирішив перебратися в інше місце і там збудувати нову хату. Де саме — він знав. І давно думав про те, що треба жити ближче до Руїни, принаймні по той бік Дніпра. Забрав собак, кіз, те, що вціліло з металевих речей і наприкінці весни подався до греблі, яка й досі нагадувала