Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Вершулл! – вигукнув Скшетуський, упізнавши його по голосу. – Із роз’їзду?

– Точно. А зараз од князя.

– Що нового?

– Завтра битва. Противник греблю розширює, мости на Стирі і Случі наводить, дістатися нас за всяку ціну хоче.

– А князь що на це?

– «Гаразд» – говорить!

– І нічого більше?

– Нічого. Заважати не звелів. А там сокири аж гудуть! До ранку працюватимуть.

– Язика привели?

– Сімох. Усі повідомляють, що про Хмельницького чули, йде, мовляв, але ще начебто далеко. Ніч-бо яка!

– Уже ж світліше світлого! А як ви почуваєтеся після халепи сьогоднішньої?

– Кістки болять. Іду дякувати Геркулесу нашому, а потім спати, втомився дуже. Здрімнути б годинки з дві!

– Добраніч!

– Добраніч!

– Ідіть і ви, ваша милість, – сказав пан Скшетуський Заглобі. – Пізно вже, а завтра потрудитись доведеться.

– А післязавтра їхати, – нагадав пан Заглоба.

Вони пішли і, сказавши молитву, вляглися біля вогнища. Незабаром вогнища одне за одним почали гаснути. Табір укрила темрява, і тільки місяць кидав на нього срібні свої промені, освітлюючи то тут, то там жовнірів, які спали. Тишу порушувало хіба що загальне могутнє хропіння та перегук вартових, які стерегли табір.

Та ненадовго сон стулив утомлені повіки вояків. Ледве взялося на світ і поблякли нічні тіні, по всьому табору сурми заграли побудку.

А через якийсь час князь, на превеликий подив своїх лицарів, одступав по всій лінії.

Розділ XXXII

Та це був відступ лева, що готував місце для стрибка.

Князь пустив Кривоноса за греблю навмисно, щоби ще більшої завдати йому поразки. Ледве почалася битва, він хльоснув коня і поскакав геть від противника, що бачачи, низові зламали стрій, аби наздогнати його й одрізати шлях до відступу. Тоді князь раптово повернув і всією кавалерією вдарив по них так нищівно, що ті на мить навіть не змогли вчинити опору. Так що гнали їх із милю до переправи, потім через мости і греблі, потім півмилі до самого до табору, рубаючи та вбиваючи без пощади, а героєм дня цього разу став шістнадцятилітній пан Аксак, який першим ударив на ворога і посіяв у його лавах паніку. Тільки зі своїми жовнірами, вмілими та вимуштруваними, міг одважитися князь на таку вихватку, зображуючи удаваний відступ, котрий у будь-якому іншому війську міг би перетворитись на справжній. Так що другий день куди більш нищівною покарав Кривоноса поразкою. Отаман утратив усі польові гармати, багато прапорів, а серед них і декілька коронних, захоплених запоріжцями під Корсунем. Якби встигла піхота Корицького, Осинського і гармати Вурцеля за кіннотою, заразом було б узято й табір. Та перш ніж вони підійшли, настала ніч, і ворог тим часом значно віддалився, тому наздогнати його не було ніякої можливості. Проте Зацвілиховський половину табору все ж таки захопив, а в ній величезні запаси амуніції та провіанту. Натовп уже двічі кидався на Кривоноса, наміряючись видати його князю, і тільки обіцянка негайно повернутися до Хмельницького дозволила йому вирватись із смертоносних рук. Втративши військо, побитий, занепавши духом, тікав він, не оглядаючись, із рештками табору, поки не опинився в Махнівці, куди з’явившись, Хмельницький у нападі люті звелів його за шию до гармати ланцюгом прикувати.

І лише коли перший гнів улігся, згадав гетьман запорізький, що злощасний Кривоніс як-не-як кров’ю цілу Волинь залив, узяв Полонне, тисячі шляхетських душ, залишивши тіла без поховання, на той світ спровадив і доти був непереможним, доки з Яремою не зустрівся. За ці колишні заслуги зглянувся на нього гетьман запорізький і не тільки від гармати звелів негайно відчепити, але й допустив його знову до командування й на Поділля на нові грабунки й душогубство послав.

А князь тим часом оповістив своє військо про довгоочікуваний відпочинок. В останній битві воно теж зазнало значних втрат, особливо під час кінних штурмів табору, бо тут козаки оборонялись як уперто, так і вміло. Полягло там близько п’ятисот людей. Полковник Мокрський, тяжко поранений, невдовзі сконав; підстрелено було, хоча й без небезпеки для життя, пана Кушеля, Поляновського й молодого пана Аксака; у пана ж Заглоби, котрий, дещо звикнувши до товкотнечі, разом з іншими показав себе молодцем і двічі ціпа скуштував, розболілися крижі, а тому, не в змозі поворухнутися, він на підводі Скшетуського пластом лежав.

Так що обставини розладнали їхню поїздку в Бар, і поїхати зразу ж вони не змогли, тим паче що князь послав Скшетуського на чолі кількох корогов до самого Заслава, щоби знищив збіговиська черні, що там зібралися. Лицар, ні слова князю про Бар не сказавши, в наїзд вирушив і цілих п’ять днів палив і побивав, доки округу від ватаг не очистив.

Врешті-решт і його люди виснажилися від безперервних боїв, далеких походів, засідок, невпинного життя в бойовій готовності, і він вирішив повернутися до князя, котрий, за його відомостями, пішов до Тарнополя.

Напередодні повернення, зупинившись у Сухоринцях на Хоморі, пан Ян розквартирував корогви по всьому селу і сам став постоєм у селянській хаті. Змучений злигоднями і трудженнями, він одразу заснув і проспав кам’яним сном усю ніч.

Вдосвіта, чи то в напівсні, чи то спросоння, почало йому щось верзтися й маритися. Дивні картини являлися Скшетуському. Спершу йому здалося, що він у Лубнах, що нікуди з них не виїздив, що перебуває в цейхгаузі, у своїй кімнаті, а Редзян, як завжди вранці, порається біля його одежі й готує її до пробудження хазяїна.

Яв, одначе, потихеньку почав розганяти марення. Лицар пригадав, що перебуває в Сухоринцях, а не в Лубнах, і тільки постать слуги не танула в сутінках і невідв’язно ввижалася пану Скшетуському: слуга сидів біля вікна й змащував ремінці панцира, котрі від спеки дуже й дуже позморщувалися.

Вирішивши, що сонне видіння просто-напросто не бажає відчепитися, пан Скшетуський знову заплющив очі.

Через хвилину він їх розплющив. Редзян, як і до того, сидів біля вікна.

– Редзяне! – гукнув пан Ян. – Чи це ти, чи твій дух?

А хлопчина, злякавшись раптового окрику, панцир на підлогу зі стуком упустивши, руки розкинув і сказав:

– О Господи! Чого це його милість так кричить? Який там іще дух? Я живий і здоровий.

– І повернувся?

– А хіба ваша милість мене виганяли?

– Іди сюди, дай же я тебе обніму!

Вірний слуга кинувся до свого хазяїна та обняв його коліна, пан же Скшетуський у великій радості цілував його в голову й повторював:

– Живий! Живий!

– О ваша милість! Слів я від радості не знаходжу, вашу милість при здоров’ї бачачи… Господи! Ваша милість так крикнули, що я просто панцир упустив… Ремені-то он як