Читати книгу - "Гробниця"

саме тієї миті повернувся хлопчик. У його руках була мідна таця з двома вишуканими скляними келихами та срібним чайничком, дуже схожим на кавник, але з витіюватими сріблястими візерунками. Запитання, не встигнувши зірватись, так і завмерли на вустах Леоні.

— Це начиння — зі Святої Землі, — пояснив хазяїн. — Мені подарував його один приятель багато років тому.

Служка подав дівчині склянку з густою червоною рідиною.

— Що це, мосьє Беяр?

— Місцевий вишневий лікер, гіньйоль. Мушу визнати, я маю до нього слабкість. Він смакує особливо добре з оцими пряними бісквітами. — Він кивнув, і хлопчик подав Леоні тарілку. — Вони є місцевою особливістю та продаються повсюдно, але, як на мене, ті, що печуть брати Марсель, є найкращими.

— Я їх і сама трохи купила сьогодні, — відповіла Леоні. Вона зробила великий ковток ґіньйолю та поперхнулася. Лікер був солодкий, мав сильний присмак диких вишень, проте був дуже міцним.

— Ви повернулися раніше, ніж ми сподівались, — пояснила вона. — Тітонька завірила мене, що ви не повернетесь щонайменше аж до листопада, а може, і до Нового року.

— Я впорався зі своїми справами швидше, ніж передбачав, тому й повернувся. З міста почали доходити всілякі чутки, тому я вирішив, що тут з мене буде більше користі. «Користі?» — подумала Леоні, однак промовчала.

— А куди ви їздили, мосьє?

— До старих друзів, — тихо сказав він. — Опріч того, у мене тут, у горах, є будинок. У маленькому сільці Лос-Серес, неподалік від старої фортеці Монсеґюр. Мені треба було приготувати його на той випадок, коли забажаю там відпочити в найближчому майбутньому.

Леоні насумрилась.

— Як же так, мосьє? А в мене склалося враження, що ви переїхали до Рен-ле-Бена саме тому, щоб уникнути зимових труднощів, пов’язаних із суворою гірською зимою.

Очі Беяра заяскрилися.

— Я пережив багато зим у горах, мадемуазель Леоні, — лагідно сказав він. — Деякі з них були суворими, деякі ні. — На мить він замовк, немов поринувши в спогади. — Але все ж таки, — нарешті озвався він, знову зосереджуючи увагу на розмові. — Як ви провели останні тижні? Чи були у вас якісь нові пригоди відтоді, як ми познайомились, мадемуазель Леоні?

Вона зустрілася з його уважним поглядом.

— До гробниці я більше не поверталася, мосьє Беяр, — відповіла вона. — Якщо ви саме це маєте на увазі.

Він посміхнувся.

— Так, саме це я й маю на увазі.

— Хоча, мушу визнати, тема карт Таро й далі мене хвилювала. — Леоні уважно подивилась на його зморшкувате обличчя, однак воно не виказало жодних емоцій. — Я також почала серію малюнків, — мовила вона й завагалася. — Репродукції образів із каплиці.

— Он як?

— Було б більш слушно назвати їх етюдами. Хоча ні, краще — копіями.

Він нахилився вперед.

— А ви намалювали всі ті образи?

— Ні, не всі, — відповіла Леоні, подумки відзначивши дивність цього запитання. — Лише ті, що спочатку. З великого аркана, і то не всі. Я з’ясувала, що не маю охоти малювати декотрі з образів. Наприклад, Диявола.

— А Вежу?

Її зелені очі примружились.

— І Вежу мені теж не хотілося малювати. А звідки ви…

— Коли ви почали цю серію малюнків, мадемуазель?

— Того дня, коли була звана вечеря. Я просто хотіла чимось зайняти ті години, що лишалися до прийому. В один із малюнків я помістила саму себе, мосьє Беяр, і тому вирішила продовжувати.

— А в який саме малюнок, скажіть, будь ласка?

— У Силу, — Леоні замовкла та здригнулася, пригадавши сум’яття складних почуттів, що захлиснуло її тієї миті. — Я мимоволі намалювала їй своє обличчя. Як ви гадаєте, чому це сталося?

— Найочевиднішим поясненням є те, що ви самі бачите в собі таку рису, як сила.

Леоні замовкла, сподіваючись почути більше, проте згодом пересвідчилася, що мосьє Беяр сказав геть усе, що збирався про це сказати.

— Мушу зізнатися: мене дедалі більше цікавить мій дядько та пережитий ним досвід, що про нього він розповідає у своїй монографії «Таро», — вела далі Леоні. — Не хочу бути настирливою, мосьє Беяр, але я часто думала — а чи не були ви знайомі з моїм дядьком у той час, коли відбувались описані в цій книзі події? — Леоні уважно придивилась до обличчя Беяра, намагаючись побачити в ньому схвалення або ж незадоволення таким поворотом розмови, та воно лишалося непроникним. — Я здогадалася, що… що вони сталися якраз тоді, коли моя матінка вже полишила Домен де ля Кад, але до того, як мій дядько й тітка Ізольда одружились. — Леоні, завагавшись, додала: — Припускаю — без найменшого бажання бути нечемною, — що за своєю вдачею він був чоловіком відлюдькуватим, несхильним товаришувати з іншими людьми.

Вона знову зупинилась, даючи мосьє Беярові змогу відреагувати на почуте, але він залишався непорушним і мовчки сидів, поклавши на коліна свої руки зі старечими венами та явно маючи намір лише слухати.

— З деяких висловлювань тітоньки Ізольди, — розповідала, дещо вагаючись, Леоні, — у мене склалося враження, що ви посприяли знайомству мого дядька з панотцем Соньєром, коли того призначили в парафію Рен-ле-Шато. Вона натякнула також про якісь начебто непристойні події в гробниці, для припинення яких знадобилося втручання священика.

— Ага, — мовив Одрік Беяр, притуливши руки одна до одної кінчиками пальців.

Леоні схвильовано відсапнула.

— Я… Панотець Соньєр виганяв демонів та злих духів на прохання мого дядька — я правильно розумію? Саме ця подія… саме це сталося всередині гробниці?

Цього разу Леоні, поставивши запитання, не поспішала. Нехай тепер промовляє тиша, вирішила вона. Здавалося, тиша панувала цілу вічність, і єдиним звуком у кімнаті було цокання годинника. Потім із кімнати потойбіч коридору донеслися ледь чутні звуки дзеленчання посуду та шкрябання швабри по дошках підлоги.

— Вигнання нечистої сили, — нарешті озвалась дівчина. — Так? Кілька разів я сама краєчком ока бачила її. Тепер мені зрозуміло, мосьє, що моя мати відчувала присутність нечисті, коли була маленькою дівчинкою. І саме тому покинула Домен, щойно трапилась така нагода.

РОЗДІЛ 72

— У деяких колодах Таро, — озвався нарешті Беяр, — зображення Диявола скопійоване з голови Бафомета, ідола, у поклонінні якому неправдиво звинувачували Злиденних лицарів храму Соломонового.

Леоні кивнула, хоча не тямила, який стосунок має ця тирада до щойно сказаного нею.

— Кажуть, що неподалік, у Безу, було святилище лицарів-храмовників, — вів далі Беяр. — Звісно, нічого такого там не було. Що стосується літописних історичних свідчень, то в них відбулося щось на кшталт колективного сплутання пам’яті, коли альбігойців ототожнили з тамплієрами. Дійсно, і перші, і другі були впливовими й сильними в той самий історичний період, але між ними майже